Минуло кілька років. Лікарня під керівництвом Мирона змінилася не відразу, але помітно. Оновили частину обладнання, навели лад в операційному блоці, запровадили подвійний контроль витратних матеріалів. Молоді лікарі спершу бурчали на зайві підписи й перевірки, потім звикли. Коли після чергової ревізії все знову зійшлося до останньої цифри, Оксана Григорівна сказала новій сестрі:
— Запам’ятай, дівчинко. Чистота в медицині — це не тільки вимиті руки. Це ще й чесні документи.
Вона залишилася працювати довше, ніж збиралася. Казала, що піде, коли остаточно переконається: у відділенні виросли люди, які не дозволять повторитися старій історії. Мирон щоразу відповідав, що без неї відділення триматиметься гірше. Вона відмахувалася, але йти не поспішала.
Програма виїзної хірургічної допомоги теж поступово запрацювала. У селищах з’явилися чіткі інструкції: за яких симптомів дзвонити, кого викликати, як швидко перевозити пацієнта. Кілька разів Миронові приносили звіти про врятованих хворих із гострим апендицитом, проривною виразкою, травмою живота. Він підписував папери спокійно, але потім, залишаючись сам, довго дивився на рядки. У кожній такій історії йому ввижалося, що десь у минулому маленька Олеся отримує шанс, якого в неї не було.
Удома життя йшло своїм галасливим, нерівним ладом. Дарина продовжувала тримати крамницю, хоч тепер могла б працювати менше. Вона казала, що трави — це не товар, а пам’ять про бабусю, і Мирон не сперечався. Назар ріс серйозним, трохи впертим, зі звичкою захищати молодшу сестру навіть тоді, коли Надія зовсім не потребувала захисту. Надія, своєю чергою, швидко навчилася командувати всіма в домі, включно зі старшим братом, і робила це з таким чаром, що опиратися було важко.
Щонеділі, коли в Мирона не було термінових викликів, вони гуляли в міському парку. Це був звичайний старий парк з алеями, облупленими лавками, фонтаном, який працював не завжди, і продавцем повітряних кульок біля входу. Того дня стояла тепла неділя. Листя вже густо шуміло над доріжками, сонце лягало плямами на гравій, Надія тягнула Мирона до гойдалок, а Назар робив вигляд, що гойдалки йому нецікаві, хоч усе одно йшов поруч.
Біля старого фонтану Мирон раптом зупинився. На лавці в тіні сиділа літня жінка в потертій квітчастій шалі й кришила хліб голубам. Спершу він не зрозумів, що саме змусило його сповільнити крок. Нахил голови? Лінія плечей? Тонкі пальці, що кидали крихти? Потім серце вдарило сильніше.
— Зоряна? — тихо покликав він.
Жінка підвела очі. Кілька секунд вдивлялася, потім усміхнулася повільно, з ясним упізнаванням.
— Здрастуй, лікарю. Бачу, знайшов свою крамницю.
Вона перевела погляд на Дарину, Назара й маленьку Надію, яка трималася за палець Мирона й з цікавістю розглядала незнайому стареньку.
— І свою надію теж знайшов, — додала Зоряна…
