Весілля було тихим. Без пишних прикрас, без галасливого натовпу, без людей, запрошених із ввічливості. Невелика зала, кілька близьких свідків, прості квіти. Галина Федорівна сиділа в першому ряду й дивилася на Дарину так тепло, ніби давно чекала саме цю жінку в житті сина. Поруч із нею була Оксана Григорівна з чоловіком, а трохи далі — Семен Павлович, уже офіційно передавши справи, але все ще виглядаючи людиною, без якої лікарня наче не могла стояти на місці.
Новим головним лікарем рада одностайно обрала Мирона Андрійовича Ковальчука. Після викриття схеми Руденка його репутація стала не просто міцною — вона стала опорою, на яку багато хто в лікарні тепер рівнявся. Мирон не шукав цієї посади заради влади. Але розумів: якщо хочеш змінювати систему, мало добре оперувати. Іноді доводиться відповідати і за двері, і за папери, і за тих, хто стоїть біля каталки в приймальному відділенні й вирішує, чи гідна людина допомоги.
Дарина була в простій світлій сукні. У руках тримала букет не з дорогих квітів, а з трав і сухоцвітів, перев’язаних мотузкою — так само, як вона перев’язувала мішечки для покупців. Назар у новому костюмі стояв поруч із подушечкою для обручок і був такий серйозний, що Оксана Григорівна кілька разів ховала усмішку.
Коли Мирон надів обручку Дарині на палець, Галина Федорівна тихо схлипнула й притисла хустинку до очей. Семен Павлович кивнув сам собі, ніби закривав не лише сімейну церемонію, а й якийсь важливий розділ у житті учня, за якого тепер можна було не тривожитися так гостро.
Після реєстрації Мирон і Дарина майже одразу почали процедуру всиновлення Назара. Насправді все вже давно сталося: хлопчик чекав Мирона з роботи, розповідав йому про садок, потім про школу, просив подивитися малюнки, кликав його до крамниці лагодити полицю, що застрягла, і одного разу, зовсім несподівано, назвав татом, ніби це слово саме знайшло правильне місце.
Але паперовий бік вимагав свого шляху. Соціальна служба перевіряла умови, психолог розмовляв із дитиною, збиралися характеристики, довідки, висновки. Дарина хвилювалася, хоч причин для відмови не було. Вона боялася не закону, а того, що життя знову поставить перед нею невидиму стіну саме там, де вона вже повірила в двері.
Мирон проходив ці процедури терпляче. Він звик до документів у лікарні, але сімейні папери давалися інакше. У кожному рядку були не «заявник» і «дитина», а Назар, який увечері засинав на дивані з книжкою на грудях; Дарина, яка перевіряла, чи все зібрано; Галина Федорівна, яка вже називала хлопчика онуком; і він сам, несподівано для себе боячись судового засідання сильніше, ніж складної операції.
Суддя, жінка середніх років із втомленим і добрим обличчям, говорила з Назаром м’яко.
— Ти розумієш, про що ми сьогодні говоримо? Мирон Андрійович хоче стати твоїм офіційним батьком. Не тільки вдома, а й за документами. Ти цього хочеш?
Назар сидів рівно, руки на колінах. Він не розгубився.
— Він і так мій тато, — сказав хлопчик серйозно. — Просто папір поки що не знає. Я хочу, щоб він теж знав.
У кабінеті стало тихо. Суддя ледь помітно всміхнулася, опустила очі до протоколу й зробила позначку. Мирон відчув, як у нього перехопило горло. В операційній він умів тримати себе в руках. Тут, перед цією простою дитячою фразою, вся витримка виявилася безпорадною…
