Артем Ілліч Савчук представляв інтереси будівельної компанії Максима вже чотири роки. Вони познайомилися, коли один підрядник спробував стягнути неіснуючий борг. Артем розібрав схему за кілька тижнів і виграв справу настільки чисто, що протилежній стороні довелося сплатити судові витрати. Відтоді його номер стояв у Максима в швидкому наборі.
Артем відповів майже відразу. Ірина сиділа поруч і дивилася на засніжену трасу.
— Артеме, у мене незвична ситуація.
— У тебе звичних не буває, — озвався адвокат звично насмішкуватим, але уважним голосом. — Розповідай.
Максим коротко перелічив головне: жінка, закрита клініка, сумнівна довіреність, впливовий чоловік, шестирічна дитина. Артем не перебивав, а після розповіді кілька секунд мовчав.
— Олег Коваленко?
— Він.
— Прізвище знайоме. У неприємному контексті. Мені треба особисто поговорити з Іриною.
— Сьогодні встигнемо?
Максим подивився на неї. Вона чула розмову й кивнула.
— О шостій чекаю в офісі, — сказав Артем. — Адресу надішлю.
Юридична фірма займала третій поверх ділового центру в найближчому місті. Скляний фасад, живі рослини біля стійки адміністратора, кавомашина в переговорній — усе виглядало сучасно й трохи безособово. Артем зустрів їх сам. Невисокий, кремезний, в окулярах із тонкою оправою й у добре пошитому піджаку, він потиснув руку Максимові, а на Ірину подивився спокійно й професійно, без підозри й жалю.
У переговорній він відкрив ноутбук і поклав поруч паперовий блокнот. Попри техніку, важливі деталі Артем завжди записував від руки: казав, що так думки шикуються точніше.
— Починайте від самого початку. Я часто перебиватиму й уточнюватиму. Це не недовіра, а робота.
Ірина говорила близько сорока хвилин. Адвокат питав дати, посади, назви документів, порядок підписання паперів. Коли мова зайшла про клініку, він зупинив її.
— Який препарат вам вводили?
— Не знаю. Шприц бачила один раз, коли медсестра не встигла прибрати. Пам’ятаю лише жовту деталь на голці.
— Уже корисно. Сліди деяких препаратів залишаються в організмі до кількох місяців. Якщо аналіз їх виявить, експерти зможуть зіставити речовину з вашим станом.
Після розповіді Артем зняв окуляри й повільно протер скельця. Максим знав цей жест: адвокат обмірковував почуте.
— Є погані новини й хороші. З яких почати?
— Із поганих.
— У вас немає документів і офіційно підтвердженого місця перебування. За паперами ви — пацієнтка, яка втекла із закритої установи. Будь-який працівник поліції під час перевірки зобов’язаний затримати вас і повернути медикам до з’ясування обставин. У такій ситуації адвокат не встигне втрутитися: спершу спрацює процедура примусового повернення.
— Це я розумію.
— Тепер хороша частина. Процедуру можна зупинити. Нам знадобляться три опори. Перша — не одна, а щонайменше дві, краще три незалежні психіатричні експертизи в установах, не пов’язаних із попередньою клінікою. Друга — оригінал або засвідчена копія довіреності. Третя — свідок із персоналу «Нового горизонту», який бачив, що з вами відбувалося.
— Свідка знайти майже неможливо. Установа закрита, працівники мовчать.
— Закрита установа не буває непроникною, — спокійно заперечив Артем. — Інакше моя професія не мала б сенсу.
Максим увесь цей час слухав. Ірина відповідала без плутанини, чітко відділяючи те, що знала, від припущень. Після двох місяців медикаментів та ізоляції вона міркувала так само зібрано, як, імовірно, раніше розбирала транспортні маршрути.
— Обстеження я організую, — сказав Максим. — Є знайомі у двох клініках в інших містах.
— Одну знайду тут, — кивнув Артем. — Три незалежні висновки в суді матимуть більшу вагу. Перше обстеження можна провести завтра. Але спершу я подам заяву про оскарження діагнозу й попрошу суд тимчасово заборонити примусове повернення до перевірки його підстав. Якщо забезпечувальний захід задовольнять, автоматично повернути вас до клініки вже не зможуть.
— Де мені перебувати до цього? — спитала Ірина.
— У мене, — відповів Максим раніше, ніж адвокат устиг щось сказати.
Вона різко повернула голову.
— Ми цього не обговорювали.
— Тепер обговорюємо. Селище охороняється, сторонні туди не потраплять. У громадських місцях вам з’являтися не можна.
Ірина опустила погляд на стіл. Два місяці під замком навчили її шукати пастку навіть у допомозі. Нарешті вона тихо промовила:
— Мені потрібна донька.
— Це наступний етап, — сказав Артем. — Спершу скасовуємо медичну підставу, потім домагаємося зустрічі й вирішуємо питання опіки.
Коли вони вийшли, уже стемніло. Біля машини Ірина зупинилася.
— Я поверну всі витрати. За адвоката, обстеження, дорогу. Якщо компанія залишиться моєю, я розрахуюся повністю.
— Я поки нічого не рахую.
— А я рахую. Мені важливо, щоб ви знали.
Дорогою вона знову спитала, чому він втрутився. Цього разу Максим уже розумів відповідь, хоча не міг висловити її красиво.
— Через записку. Людина, здатна після такої ночі акуратно скласти плед і залишити три ясні рядки, не схожа на ту, за кого вас видають.
Ірина відвернулася до вікна. Максим думав про довіреність, клініки й шестирічну Лізу, яку батько використовував як найсильніший важіль. Усередині підіймалася не гаряча лють, а холодна робоча злість. Артем пообіцяв подати заяву й клопотання до полудня наступного дня, і до того моменту в них залишалося зовсім мало часу…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
