Будівля місцевого суду виявилася старою, з високими стелями й темними дерев’яними панелями на стінах. Максим не раз бував у подібних місцях через будівельні спори й добре знав цей особливий запах: папір, меблева політурка й сухе повітря зі давно не чищеної вентиляції. Але сьогодні він прийшов не як керівник компанії, що обговорює борг чи договір. Тепер його звинувачували в тому, що він не залишив жінку, яка замерзала, на дорозі й не дозволив повернути її людям, яким вона не довіряла.
Вони приїхали за пів години до початку. Ірина була в темних штанах і білій блузці, купленій спеціально для засідання. Не заради краси — одяг мав лише не заважати суду побачити перед собою зібрану, осудну людину. Вона трималася спокійно, але Максим помітив, як міцно її пальці стискали ручку невеликої сумки.
Артем чекав біля входу з портфелем у руці. На ньому був строгий костюм, окуляри сиділи трохи нижче, ніж зазвичай, обличчя виглядало зосередженим.
— Олег уже тут, — тихо повідомив він. — Із ним два адвокати й чоловік, якого я не знаю. Судячи з документів у руках, запрошений психіатр. Денис перебуває в іншому кінці коридору. До виклику в залу не входитиме.
— Усе за планом? — спитав Максим.
— Поки що так. Не розмовляйте з протилежною стороною, навіть якщо провокуватимуть. Будь-яку репліку потім можуть подати як тиск або погрозу.
Ірина мовчки кивнула. Вони пройшли контроль і піднялися широкими сходами. У коридорі вже сиділи кілька людей із папками, хтось упівголоса сперечався з представником, хтось байдуже дивився в телефон. Звичайна судова метушня робила те, що відбувалося, ще дивнішим: для решти це був робочий день, для Ірини — день, від якого залежало, чи побачить вона доньку.
Олег стояв біля дверей зали. На ньому був бездоганно пошитий костюм, який коштував, імовірно, як невеликий автомобіль. Поруч адвокати гортали документи. Широкоплечий, коротко стрижений, він виглядав точнісінько так само, як на фотографіях ділових форумів: спокійно й упевнено, ніби прийшов закрити неприємне адміністративне питання.
Коли Ірина з’явилася в коридорі, Олег підвів очі. Ні подиву, ні тривоги, ні сліду провини. Лише холодна оцінка. Погляд ковзнув по її обличчю, одягу, потім зупинився на Максимові. На мить у ньому промайнуло роздратування, але відразу зникло.
Ірина на чоловіка не подивилася. Вона сіла на лаву біля Артема й поклала долоні на коліна. Максим вмостився поруч.
— Дихайте рівно, — неголосно сказав адвокат. — Не намагайтеся вгадувати за обличчям судді, що вона думає. Ольга Петрівна майже ніколи нічого не показує.
О десятій годині секретарка запросила сторони. Зала була невеликою: стіл судді, два ряди для учасників, окреме місце свідка. Олег сів навпроти Ірини. Запрошений фахівець зайняв місце позаду його адвокатів і поклав на коліна сіру папку.
Суддя Ткаченко увійшла точно вчасно. Невисока жінка приблизно п’ятдесяти п’яти років, в окулярах, вона відкрила матеріали справи й швидко оглянула присутніх поверх оправи. У цьому погляді не було цікавості — лише звичка за кілька секунд відзначати, хто напружений, хто впевнений, хто грає на публіку.
Секретарка оголосила об’єднане провадження: вимоги Ірини Коваленко до Олега Коваленка, клініки «Новий горизонт» і фірми «Ресурс-Партнер», а також позов Олега до Максима Бондаренка. Нотаріус Олексій Данилюк брав участь як третя особа й надіслав письмові пояснення; висновок соціальної служби щодо тимчасового проживання Лізи містився в матеріалах. Присутні представники підтвердили повноваження. Суддя перевірила явку, уточнила, чи є клопотання до початку розгляду, і, не почувши нових процесуальних вимог, коротко промовила:
— Приступаємо до дослідження обставин справи.
Артем підвівся з папкою в руках. Йому належало першим вибудувати перед судом увесь ланцюг — від сумнівної довіреності до закритої палати, у якій Ірину навмисно позбавляли можливості говорити зв’язно…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
