Максим сів на ліжку, остаточно прокинувшись.
— На якій підставі?
— Незаконне утримання людини, яка перебуває під психіатричним наглядом, і перешкоджання діям медичної установи. За версією Олега, ти знав про діагноз, приховував Ірину від лікарів і тим самим наражав на небезпеку її здоров’я.
— Це ж абсурд.
— Абсурд, який однаково доведеться розбирати в суді. Виграти він не розраховує. Йому потрібен паралельний процес, неприємні публікації й тиск на твій бізнес. Він сподівається, що ти відступиш.
— Прорахувався.
Артем зітхнув.
— Я очікував такої відповіді. Але тепер ти офіційно сторона справи. Фінанси компанії й репутація можуть стати мішенню. Ти точно готовий?
Максим підійшов до вікна.
— Готовий. Що робимо?
Адвокат збирався клопотати про об’єднання пов’язаних проваджень після вирішення питання про передачу корпоративних матеріалів. Позов проти Максима не мав самостійної підстави й прямо випливав з історії Ірини. Якщо компетентний суд погодиться, всі документи опиняться в одного судді, а спроба тиску стане видимою в загальному контексті.
— Є ще проблема, — додав Артем. — Матері Дениса зателефонували. Прямо не погрожували, лише порадили синові не втручатися в серйозні справи. Він написав уночі, що, можливо, відмовиться виступати.
Свідка вже перевезли до іншого міста, адресу знав лише адвокат, однак до його родини все одно дісталися.
На кухні Ірина зустріла Максима з чашкою кави. З його обличчя відразу зрозуміла, що сталося щось нове. Він розповів про позов Олега проти нього й про сумніви Дениса.
— Олег подав на вас через мене.
— Він подав на мене, щоб дістатися до вас. Це не одне й те саме.
— Наслідки для вас однакові.
Ірина спитала, чи вистачить трьох висновків і нотаріального журналу без свідка. Для скасування діагнозу, за словами Артема, доказів було досить. Але без Дениса важче показати умисел Олега. Тоді те, що відбувалося, можна було б подати як помилку стривоженого чоловіка, а не заздалегідь підготовлену схему.
— Дайте мені номер Дениса. Я поговорю сама.
— Ірино…
— Це моя компанія, моя донька і моє життя. Ви вже зробили більше, ніж я могла чекати від будь-якої людини, але цю розмову маю вести я.
Вона зачинилася в гостьовій кімнаті. Максим не чув слів, лише рівний голос. Один раз інтонація стала твердішою, ніби Ірина не просила, а пояснювала співрозмовникові щось важливе. За двадцять хвилин вона повернулася.
— Він прийде.
— Що ви сказали?
— Правду. Його матір тривожать тому, що він учинив правильно, а правильні вчинки лякають людей, які звикли купувати мовчання. Я розповіла про шестирічну дівчинку, яка вже майже три місяці не знає, чи жива її мама. І сказала, що його свідчення не лише про мене — вони про те, чи можна взагалі перетворювати здорову людину на безпорадного пацієнта заради документів.
Спочатку Денис попросив час подумати. За десять хвилин передзвонив і підтвердив, що виступить.
Наступні дні минули в підготовці. Після задоволення клопотань про передачу матеріалів суддя Ткаченко об’єднала взаємопов’язані справи для спільного розгляду. Денис приїхав і ще раз дав докладні письмові свідчення, назвавши дати уколів і дозування, які бачив у процедурному журналі. Артем фіксував кожне слово.
Увечері напередодні засідання адвокат приїхав до Максима. На кухонному столі лягли висновки, виписки, нотаріальні документи й роздруківки реєстру. Артем пояснював порядок засідання з холоднокровністю хірурга перед складною операцією. Олег, найімовірніше, з’явиться з двома адвокатами й своїм психіатром. Вони сперечатимуться з методиками експертиз і стверджуватимуть, що Дениса купили. План не обіцяв легкої перемоги, зате дозволяв відділити обставини, які можна перевірити, від здогадок і не дати спору перетворитися на обмін звинуваченнями.
— На звинувачення в тиску ми пред’явимо запис розмови з його матір’ю й встановлений зв’язок номера з охоронною фірмою, — сказав Артем. — Ірино, вас суддя напевно спитає, чому після втечі ви не звернулися до поліції.
Вона відповіла без паузи:
— Тому що в чоловіка були зв’язки в правоохоронних органах. Після госпіталізації за документами лікаря, якого я ніколи не бачила, обережність не можна називати параноєю. Я боялася, що мене повернуть раніше, ніж вислухають.
— Саме так і скажіть. Коротко, слово в слово.
Коли Артем поїхав, Ірина мила чашки. Біля воріт того вечора не було чужих машин.
— Ви боїтеся? — спитала вона, не обертаючись.
Максим чесно прислухався до себе.
— Ні. Трохи злюся. Це допомагає.
Ірина вимкнула воду.
— Мені теж. Поки людина злиться, її ще не зламали.
За останній місяць Максим навчився розрізняти на її обличчі втому, напруження й невисловлене рішення. Зараз там був справжній спокій. До суду лишалася одна ніч, а вранці їм належало вперше опинитися з Олегом в одній залі…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
