«Ой, зять у домі, а пригостити нічим. Я збігаю на ринок, куплю курку, картоплі, стіл накриємо».
«Мамо, куди ти? Тобі не можна, ти ж хворієш», — злякалася я.
«Яка хвороба? Немає в мене більше ніякої хвороби. Від такої радості будь-яка неміч мине!» Мама розсміялася. Вона повернулася до Міші. «А ти, синочку, сиди, відпочивай. Я на ринок, миттю повернуся. У нас сьогодні свято».
Дивлячись, як мама метушиться, шукаючи кофту й сумку, я повернулася до Міші. Він теж дивився на мене. Ми нічого не сказали, але в його погляді я побачила незнайоме мені тепло. Я тихо прошепотіла, щоб чув тільки він: «Дякую вам».
Він лише ледь усміхнувся. «Я ж твій чоловік».
Уперше за пів року наша стара малогабаритна квартира наповнилася не запахом трав і тихими зітханнями, а сміхом. Після знайомства з мамою Міша запропонував переїхати до нього. «Ми тепер одружені, у нас має бути своє життя. До того ж у мами тісно, ми будемо її обтяжувати, їй треба відпочивати. Моя орендована квартира недалеко, будемо часто навідуватися». Мама відразу погодилася.
«Правильно, молоді мають жити окремо. Я сама дам собі раду, я тепер здорова». І я почала збирати речі.
Речей у мене було небагато. Одяг та купа матеріалів для рукоділля. Міша перевіз мене й кілька картонних коробок своєю старенькою машиною.
Квартира, яку він орендував, і справді була в такій самій старій панельці, як і наша, на третьому поверсі. Це була однокімнатна квартира, де вітальня була поєднана з кухнею. Обстановка всередині була вкрай проста, навіть убога.
Старе ліжко, тканинна шафа, потертий диван і маленька газова плитка. «Тут трохи не прибрано, ти вже вибач». Міша почухав потилицю. Насправді було не те щоб не прибрано, а просто порожньо, як у домі, де немає людського тепла.
«Нічого, — усміхнулася я. — Головне, є дах над головою. Трохи приберемося, і відразу стане затишно». Так почалося наше сімейне життя.
Звичайне до неможливості. Щоранку Міша вставав рано й о сьомій тридцять їхав на роботу своєю деренчливою машиною.
Він казав, що працює в маленькій фірмі, яка торгує канцелярією. Увечері, рівно о шостій, він повертався. Наприкінці місяця він простягнув мені конверт, у якому лежало тридцять п’ять тисяч.
Тридцять п’ять тисяч — уся його зарплата. «Я собі залишу п’ять тисяч на бензин і дрібні витрати. А решту ти тримай на господарство».
Це була дуже скромна сума для великого міста. Але мені стало тепло на душі. Він довірив мені майже всі свої гроші. Я теж не покинула роботу.
Моя крамничка й далі працювала, але я стала брати менше замовлень, щоб більше часу приділяти дому. Я прибрала орендовану квартиру, купила нові фіранки, кілька вазонів із квітами. Я ходила на ринок, готувала.
Мені хотілося, щоб у цьому домі з’явилося тепло. Міша був небагатослівним чоловіком. Він не говорив красивих слів, ніколи не дарував квітів.
Але він був дуже хорошим. Він їв усе, що я готувала, і завжди хвалив: «Ти дуже смачно готуєш».
Після вечері він завжди сам мив посуд, скільки б я не казала, що зроблю це сама. «Ти цілий день рукоділлям займаєшся, у тебе руки втомлюються. Давай я».
Я засиджувалася за роботою допізна. Він не бурчав, тільки мовчки приносив мені кухоль теплого молока. «Не сиди надто довго, зіпсуєш зір».
Наше життя плинуло мирно й спокійно. Ми не були багаті. Витрачали гроші дуже ощадливо.
Я ніколи не наважувалася просити його купити мені нову сукню чи дорогу помаду. Навпаки, гроші, виручені в крамничці, я намагалася відкладати й витрачати на господарство. Але я не скаржилася.
Я відчувала умиротворення. Після любовної травми минулого я боялася гучних обіцянок. Це бідне, але стабільне життя з Мішею давало мені відчуття безпеки.
Щовихідних ми його старенькою машиною їздили до мами. Міша завжди пам’ятав, що треба купити то апельсинів, то пачку молока. Він терпляче сидів поруч із мамою, слухаючи її розповіді про минуле, лагодив їй зламаний вентилятор.
А мама… Мама в зятеві душі не чула. «Моя Оксана, видно, в минулому житті багато добрих справ зробила, раз їй такий чоловік дістався, — казала вона. — Тихий, працьовитий, не п’є, не курить, більшого й не треба».
Дивлячись на усміхнену маму, на Мішу, який порався з ремонтом, я розуміла, що моє відчайдушне рішення виявилося найправильнішим у житті. Мама виглядала здоровішою, але й далі пила свої трав’яні настої. Діагноз «рак» в останній стадії все ще висів над нашою родиною, як чорна хмара.
Я постійно боялася, що ця радість надто крихка, що мама може піти будь-якої миті. Одного вечора після вечері Міша побачив, як я задумливо сиджу, дивлячись на пакети з травами. Він сів поруч.
«Оксано, — тихо сказав він, — у мене є старий друг: він працює лікарем у клініці “Горизонт”. Це дуже хороша клініка». Я здригнулася.
«Клініка “Горизонт”? Це ж найдорожча міжнародна клініка в місті. Звідки в нас такі гроші?»
«Не хвилюйся». Міша взяв мене за руку. «Мій друг допоможе. Ми просто сходимо на повторне обстеження. У мене є трохи заощаджень, ще до весілля лишилися. Тобі не здається дивним? Лікарі сказали “остання стадія”, а мама останній тиждень виглядає дедалі краще: рум’янець з’явився».
Його слова змусили мене завмерти. І справді, я так раділа, що не помітила цієї невідповідності.
«Остання стадія, а їй стає краще? Але що, як…» Я боялася навіть подумати. Що, як це правда і ми просто живемо останні щасливі дні…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
