Наступного вечора Оксана знову прийшла до річки. Не навіть з упертості, а тому, що не могла інакше. Бо це місце лишалося єдиним зв’язком із батьком.
Єдиним, що давало хоч якусь подобу спокою. Вона сиділа на корінні старої верби й дивилася, як сонце сідає за далекий ліс. Той самий ліс, який тепер вирубували швидше, ніж слід, заради людей, чиї сини тепер блукали цим берегом.
Олег і Андрій, добряче випивши за вечерею, знову пішли прогулятися вздовж води й знову побачили її здалеку. «Знову вона!» — сказав Олег, і голос його звучав уже інакше, ніж напередодні: не з лінивою цікавістю, а з наполегливістю й роздратуванням. Оксана встала, збираючись піти, але Олег виявився швидшим. «Куди знову тікаєш?» — сказав він, хапаючи її за руку.
Ще не грубо, але вже міцно, по-хазяйськи. «Ми ж просто поговорити хочемо!» «Відпустіть! — сказала Оксана, намагаючись вивільнити руку. — Мені додому час».
«Та зачекай ти!» Олег не відпускав, і в голосі його з’явилося роздратування, те саме, що накопичується в людей його штибу, коли вони надто довго не отримують бажаного. «Чого ти ламаєшся другий день?» «Відпустіть мене!» — повторила вона твердіше, і страх, тонкий, як тріщина, уперше прорвався в її голосі. Те, що сталося далі, тривало не більш як кілька хвилин, але ці хвилини поділили її життя на «до» і «після» так само безповоротно, як кілька місяців тому його поділила смерть батька.
Олег не відпустив, покликав на допомогу Андрія, який, звично підкоряючись, не зміг або не захотів зупинити те, що відбувалося. Оксана пручалася, але 49 кілограмів проти двох дорослих чоловіків не лишали їй жодного шансу. Коли все скінчилося, Олег, застібаючи сорочку, вимовив ті самі слова, які вимовляють люди його породи, упевнені у власній безкарності.
«Ти нікому не скажеш. Знаєш, хто мій батько? Писнеш — зітремо в порох тебе й твоє село».
Він пішов, Андрій — слідом, не озираючись, а Оксана лишилася лежати на зім’ятій траві біля самої води, дивлячись у темніюче небо, не маючи сили поворухнутися. Додому вона дісталася затемна, накульгуючи, притримуючи розірваний одяг. Дорога, яка зазвичай займала п’ятнадцять хвилин, розтяглася на цілу годину.
Вона замкнула двері на засув уперше в житті й довго сиділа в темній кухні, не запалюючи світла, не маючи сили ні плакати, ні рухатися. Ближче до півночі прийшли сльози. Не тихі, а ті, що рвуться назовні разом зі схлипами, з тремтінням, яке стрясає все тіло.
Вона плакала, згадуючи батька, згадуючи матір, якої ніколи не знала, згадуючи все своє коротке життя, сповнене втрат. Потім підвелася, вмилася крижаною водою з відра, стягнула з себе зіпсований одяг і довго терла шкіру жорсткою ганчіркою, ніби намагаючись стерти не тільки бруд, а й саму пам’ять про те, що сталося. Надягла чисту сорочку, сіла на ліжко, подивилася на фотографію батька, що стояла на комоді, — молодого, у військовій формі, з тим самим твердим, незламним поглядом, який вона пам’ятала з дитинства.
І згадала його слова, сказані багато років тому на косовиці. «Нікому не дозволяй себе кривдити. Якщо можна один раз, значить, можна завжди».
Вона дивилася на фотографію довго, і поступово тремтіння в її руках ущухло. Сльози висохли, а всередині щось змінилося. Тихо, незворотно, як перемикається важіль, який уже не можна повернути в попереднє положення…
