— Не знаю. Порожня.
— Це шок.
— Треба подзвонити Максимові.
— Йому вже повідомили. Він їде.
Анна заплющила очі. Зараз приїде чоловік. Їй доведеться сказати, що його мати намагалася її вбити. Що жінка, яку він усе життя вважав майже святою, сховала отруту в подарунку.
Максим з’явився за пів години. Блідий, розгублений, у розстебнутій куртці. Він вискочив із машини й кинувся до Анни.
— Що сталося? Де мама? Мені сказали…
— Максиме, — голос Анни звучав утомлено. — Нам треба поговорити.
Вони сиділи в машині. Лєра поїхала додому, міцно обійнявши Анну перед цим. Працівники роз’їхалися, двір знову поринув у нічну тишу.
Анна розповіла все. Від початку. Про нудоту, яка мучила її два місяці. Про літнього майстра в транспорті. Про приховану капсулу. Про талій. Про експертизу. Про підвал. Про зізнання Раїси Петрівни.
Максим слухав мовчки. Його обличчя було нерухоме, ніби він намагався втримати його руками зсередини. Лише пальці, що побіліли на кермі, видавали напруження.
Коли Анна закінчила, тиша стала нестерпною.
— Ти мені не віриш, — сказала вона. Це не було запитанням.
— Я… не знаю, що думати, — відповів Максим глухо. — Це моя мати. Вона не могла.
Анна заплющила очі.
— Є аналіз. Є талій у її підвалі. Є запис.
— Вона була налякана. Ти опинилася в неї вночі. Люди в паніці говорять що завгодно.
Ось воно. Саме цього вона боялася.
— Максиме, я два місяці танула в тебе на очах. Ти бачив, як мені зле. Бачив, як я худну, як мене вивертає щоранку. І тепер ти думаєш, що це просто збіглося?
— Але навіщо їй? Навіщо?
— Вона сказала. Хотіла, щоб я захворіла і ти пішов.
Максим ударив долонею по керму.
— Це божевілля. Моя мати не вбивця.
— Тоді хто поклав отруту в кулон? Я сама?
Він повернувся до неї. І в його погляді вона побачила найстрашніше — сумнів. Не впевненість, ні. Але на секунду він допустив і це.
— Ти справді думаєш, що я могла сама себе труїти? — спитала Анна холодно.
— Я нічого не розумію! — він розчахнув дверцята й вийшов із машини.
Анна вийшла слідом.
— Максиме…
— Не зараз. Я не можу. Мені треба побачити маму. Поговорити з нею. Мені треба зрозуміти.
Він сів у машину й поїхав, залишивши її саму на порожній нічній вулиці.
Анна дивилася вслід віддаленим вогням. Усередині щось рвалося повільно, болісно й остаточно.
Додому вона повернулася на таксі. Квартира зустріла її темрявою. У дзеркалі в передпокої відбивалася змучена жінка з чужими очима. Кулона на шиї не було — його забрали як доказ. Без нього шкіра здавалася вільною.
Вона лягла просто в одязі й провалилася у важкий сон.
Вранці боліла голова. На телефоні було повідомлення від Лєри: «Прокинешся — подзвони».
Анна набрала її.
— Жива.
— Максим приїжджав?
— Поїхав. Сказав, що мусить поговорити з матір’ю.
Лєра вилаялася.
— Він досі сумнівається?
— Вона його мати. Він не може прийняти це одразу.
— А ти? Ти його дружина. Ти жертва.
— Мав би бути поруч, так. Але він не буде. Не одразу.
— Що ти робитимеш?
