Богдан опустився біля Степана й узяв його холодну долоню. Повіки старого здригнулися, погляд на секунду прояснився. Він спробував попросити пробачення, але господар зупинив його: говорити слід було не про минуле, а про те, що керуючий щойно врятував Мілу й усіх, хто був на складі.
На губах Степана з’явилася слабка усмішка. Дихання залишалося ледь помітним, однак не припинялося. Лікарі, які чекали за периметром, увійшли за кілька хвилин і відразу почали надавати допомогу.
Пораненого керуючого поклали в першу машину, Романа — у другу, між двома озброєними охоронцями. Богдан зажадав везти обох до однієї лікарні, але тримати на різних поверхах і не дозволяти людям кузена наблизитися. Решту затриманих передали слідству разом зі зброєю та записами.
Сам Богдан доніс Мілу до автомобіля. Дівчинка обхопила його за шию, надто змучена, щоб іти, а Оксана сіла поруч і поклала іграшкового кролика на коліна. Коли колона виїхала з туману на освітлений міст, Міла заснула на Богдановому плечі, продовжуючи стискати кулачком рукав його розірваного піджака.
Ніхто в машині не говорив. Оксана дивилася на ліхтарі, що пропливали за вікном, час від часу перевіряючи обличчя доньки. Богдан відчував легке тепло її дихання на шиї й думав, що ще вранці ледь не дозволив віддати цю жінку під суд за злочин, якого вона не скоювала.
На півдорозі до маєтку Міла тихо кашлянула. Звук був майже звичайний, сонний, але Оксана відразу приклала долоню до її чола. Після другого кашлю мати помітила червоні плями, що швидко піднімалися від коміра по шиї.
Сонливість зникла з її обличчя. Оксана розчинила рожевий рюкзачок, знайшла шкіряну коробку, яку Богдан приніс кілька днів тому, і відкрила її. Обидва нові автоінʼєктори зникли.
Хтось вийняв їх під час викрадення, коли Мілу провели через підвал або вже тримали на складі. Роман знав про тяжку алергію дитини й заздалегідь позбавив її ліків, розраховуючи, що випадковий напад допоможе позбутися свідка. Ця думка вдарила Богдана сильніше за будь-яке обвинувачення, але розбиратися було ніколи.
Дихання Міли ставало свистячим. Що саме спричинило реакцію, ніхто не знав: причиною могли бути пил старого складу, хімічна речовина на бетоні або непомітний алерген, що потрапив на одяг. Оксана кликала доньку, намагаючись не дати їй знову заплющити очі, а губи дівчинки вже почали втрачати колір.
Обидві машини швидкої допомоги з тяжкопораненими вже далеко відірвалися вперед, і чекати на їхнє повернення означало б втратити дорогоцінні хвилини. Богдан наказав водієві негайно їхати до найближчої лікарні й передав маршрут решті машин. Автомобіль різко змінив напрямок. По рації охороні веліли звільняти перехрестя, а лікарям — попередити приймальне відділення про дитину зі стрімко наростаючою анафілаксією.
Він узяв Мілу на руки й обережно закинув їй голову, намагаючись зберегти хоча б вузький шлях для повітря. Просив дивитися на нього, не засинати й триматися за пальці. Напівзаплющені сіро-блакитні очі ледь реагували на голос.
Оксана плакала й повторювала доньці, що мама поруч. Богдан стискав ту маленьку руку, яка кілька днів тому врятувала його, і вперше відчував повне безсилля. Усі люди, гроші й вплив нічого не важили в салоні машини, що мчала, де дитині з кожною секундою ставало дедалі важче дихати.
Він нагадав Мілі, хто він: той самий чоловік із кабінету, якому вона не дозволила померти. Тепер вона мала дозволити йому довезти її й не відпускати його руки. Дівчинка ледь поворухнула пальцями, ніби почула.
Біля входу до лікарні вже чекала реанімаційна бригада з каталкою. Богдан сам виніс Мілу, поклав її й побіг поруч, аж поки лікарі не зачинили перед ним двері екстреного відділення. Оксана зникла всередині разом із донькою, а він залишився в білому коридорі, де минуле й теперішнє раптом стали нерозрізненними…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
