До траси Максим дістався приблизно за годину. Щойно він ступив на широке узбіччя, поруч із оглушливим ревом пронеслася вантажівка. Хвиля гарячого повітря змусила хлопця відсахнутися в траву. Світ за межами селища виявився гучним, квапливим і байдужим. Машини миготіли одна за одною, але жоден водій не скинув швидкості, помітивши худого підлітка з рюкзаком.
Максим пішов краєм асфальту, намагаючись триматися подалі від коліс. Шлунок уже починав боліти. Вранці він устиг з’їсти шматок хліба й випити порожнього чаю до того, як прокинулася мачуха. Тепер цей скромний сніданок здавався розкішшю з іншого життя. У рюкзаку не було ані крихти, а в роті пересохло.
Сонце швидко опускалося. Максим розумів, що ночувати біля самої траси небезпечно, і звернув на ґрунтову дорогу. За смугою кущів знайшлася невелика галявина, прикрита від вітру деревами. На землі виднілися сліди старих багать і прим’ята трава. Вибирати не доводилося. Він поклав рюкзак під голову, згорнувся на боці й натягнув тонку куртку до підборіддя.
Сирість майже відразу проникла крізь одяг. Вечірня роса холодила спину, земля витягувала рештки тепла, а кожен шерех змушував дослухатися. Удалині спалахували рідкісні вогні будинків. Максим уявляв, як люди сідають вечеряти, стелять ліжка, зачиняють двері й знають, де прокинуться вранці. Від цієї простої певності, доступної майже всім, у грудях ставало тісно.
На сході з’явилася перша зірка. Мама колись казала, що яскраві зорі схожі на молитви, які були почуті. Максим не знав, чи вірить у це, але зараз йому хотілося думати, що чийсь уважний погляд усе ж помічає його серед темряви.
— Мамо, мені страшно, — прошепотів він. — Але я постараюся витримати.
Сон довго не приходив. Десь кричав нічний птах, по листю перебігали дрібні звірята, з траси долинав безперервний гул. Лише глибока втома змусила його нарешті забутися. Сон був уривчастим і тривожним. Максим кілька разів прокидався, не розуміючи, де перебуває, і щоразу наново згадував зачинені двері.
У короткі хвилини між пробудженням і сном йому ввижалося, що він лежить у своїй колишній кімнаті. Зараз мачуха гукне з кухні, щоб він приніс води, підлога рипне під кроками батька, а за вікном буде знайомий двір. Потім долоня торкалася холодної трави, і надія зникала. Найважчим була не відсутність зручного ліжка, а неможливість вгадати, чи стане ця галявина єдиною ніччю надворі, чи першою з багатьох. Максим намагався уявити завтрашній день і не бачив нічого, крім сірої смуги асфальту. Тоді він діставав фотографію матері, переконувався, що знімок не загубився, і знову ховав його ближче до грудей. Ця маленька перевірка повертала відчуття, що колишнє життя не зникло повністю.
На світанку він підвівся від холоду. Куртка й футболка відсиріли, м’язи боліли так, ніби напередодні він цілий день тягав важке. Рюкзак намок, речі всередині теж стали вологими. Максим спробував викрутити одну футболку, але пальці тремтіли й погано слухалися.
Голод тепер відчувався інакше. Це вже не було звичне чекання обіду. Порожнеча в животі наче повільно вигризала сили зсередини, роблячи рухи в’язкими, а думки — нав’язливими. Перед очима поставали тарілка гарячої каші, хліб із маслом, кухоль молока. Максим труснув головою, зібрав речі й змусив себе підвестися.
Він повернувся на трасу й рушив далі від рідного селища. Напрямок не мав значення: ні карти, ні плану в нього не було. Важливо було не зупинятися. До полудня мокрий одяг висох просто на тілі, зате спека посилила спрагу. Горло пекло, губи потріскалися. Уздовж дороги тягнулися лише поля, стовпи й рідкісні посадки.
У неглибокій канаві Максим помітив каламутну воду. Він знав, що пити її не можна. На поверхні плавали сухі травинки, з дна здіймався бруд, але розум уже не міг сперечатися зі спрагою. Хлопець опустився навколішки, набрав воду складеними долонями й зробив кілька квапливих ковтків. Від неї тхнуло землею й залізом, однак біль у горлі трохи відступив.
Ближче до вечора попереду з’явилася невелика заправка: вицвіла вивіска, кілька колонок і скляний магазинчик. Максим зупинився на краю стоянки. За прозорими дверима виднілися полиці з пляшками води, булочками, шоколадом і пакетами горіхів. Їжа була всього за кілька десятків кроків, але без грошей між ним і цими полицями наче стояла невидима стіна.
Він сів на бордюр і спостерігав за покупцями. Чоловік у робочому одязі вийшов із горіхами й водою. Жінка купила дитині сік і морозиво. Водій вантажівки поніс каву й два гарячі пиріжки. Максим дивився на паперовий пакет у його руках і відчував, як рот наповнюється слиною.
Просити було соромно. Він ніколи не робив цього навіть удома: коли мачуха залишала його без вечері, мовчки лягав спати, аби не почути принизливої відмови. Але зараз ішлося вже не про гордість. Йому потрібна була їжа, щоб продовжувати шлях.
Понад годину Максим набирався духу. Нарешті підійшов до літнього чоловіка, який прямував до машини.
— Перепрошую, будь ласка, — тихо мовив він. — У вас не знайдеться шматочка хліба?
Чоловік окинув його поглядом, насупився й роздратовано відмахнувся.
— Іди звідси. Жебракувати кожен уміє. Працювати треба.
Він сів в автомобіль і поїхав. Максим повернувся до бордюру, відчуваючи, як палають щоки. Слово «жебрак» боляче засіло в пам’яті. Він носив воду, рубав дрова, прибирав дім, ніколи не боявся праці. Йому хотілося наздогнати незнайомця й пояснити, що він не ледачий і не обирав такого життя. Але машина вже зникла.
Надвечір голод скрутив живіт так сильно, що Максим згинався навпіл. Перед очима плавали чорні цятки. Коли станція спорожніла, молода продавчиня винесла за будівлю великий сміттєвий мішок. Хлопець дочекався, поки вона піде, і наблизився до контейнера. Від самої думки, що доведеться шукати там їжу, його обдало соромом. І все ж він підняв кришку.
Серед стаканчиків і зім’ятих упаковок знайшлася половина булки, загорнута в серветку, і надкушений бутерброд. Максим відніс знахідку подалі, сів біля холодної металевої стінки й почав їсти. Хліб був сухий, бутерброд — несвіжий, але порожній шлунок приймав кожен шматок із болісним полегшенням. Він змушував себе жувати повільно, хоча хотілося проковтнути все одразу.
Коли їжа скінчилася, Максим довго сидів нерухомо. Крізь скло він бачив продавчиню, яка гортала щось у телефоні. Для неї тривав звичайний робочий вечір. Для нього цей день позначив межу, за якою колишню гідність довелося захищати вже від самого себе.
Сльози потекли беззвучно. Максим витер обличчя рукавом, потім помив руки під зовнішнім краном і повторив собі, що не опустився. Він опинився в страшних обставинах, але все ще лишався людиною. Чисті руки були маленьким доказом цього.
Нічліг він влаштував у вузькому закутку між стіною станції й старим парканом. Підстелив куртку, поклав рюкзак під голову й укрився тим, що лишилося. Шлунок ненадовго заспокоївся, зате думки не давали спокою. Не можна без кінця йти вздовж дороги й харчуватися викинутими рештками. Рано чи пізно сили скінчаться. Максим розумів небезпеку надто ясно, щоб обманювати себе, але десь під страхом і далі тліла крихітна, незбагненна певність: попереду має бути щось інше. Заради цієї ледь помітної надії він заплющив очі з рішенням уранці знову підвестися…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
