«Я візьму відгул і приїду в п’ятницю, — сказала Оля після паузи. — Самому тобі з цим не впоратися, а мені якраз потрібна практика серйозніша, ніж суперечки про паркани між сусідами». Невідома прийшла до тями на третій день ближче до вечора.
Розплющила очі повільно, ніби боялася, що світло завдасть болю, і перше, що вона зробила, — спробувала сісти й подивитися на двері. «Тихо, тихо, лежіть, — сказав Павло Андрійович, притримуючи її за плече. — Ви в лікарні».
«Вас збила машина. Точніше, швидка знайшла вас на узбіччі. Як вас звати?» Вона дивилася на нього довго, вивчально, ніби прикидала, чи можна йому довіряти, і нарешті відповіла ледь чутно.
«Маринка». «Марина? Марина Кравченко?» У її очах майнув жах, чистий, звіриний, той самий, який буває в загнаного звіра, коли його нарешті знаходять. «Звідки ви?» Вона спробувала відсунутися, хоча рухатися їй було майже нічим.
«Не кажіть йому. Будь ласка, не кажіть йому, що я тут. Він мене знайде».
«Він завжди знаходить». «Хто він?» «Роман», — прошепотіла вона, і по щоках у неї покотилися сльози. Беззвучні, важкі.
«Мій чоловік». Павло Андрійович сів на стілець біля ліжка й заговорив тихо, спокійно, тим голосом, яким розмовляють із людиною, що стоїть на самому краю даху. «Марино, я хочу, щоб ви знали: двері зачинені, і я нікому не скажу, що ви тут, доки ви самі не вирішите, що готові».
«Але мені треба зрозуміти, що сталося. П’ять років тому суд визнав вас загиблою». «Я знаю», — сказала вона й схлипнула.
«Він мені показував папір. Сам показав, спеціально, щоб я знала, що тікати нікуди. Сказав: „Тебе більше немає, Маринко, офіційно немає. Ти можеш кричати скільки завгодно, тебе ніхто не шукатиме, бо тебе вже шукали й не знайшли“».
Вона розповідала повільно, з паузами, як розповідають те, що роками боялися вимовити вголос навіть самим собі. Не все одразу, а шматками, протягом кількох днів, бо щоразу, доходячи до певного місця у своїй історії, вона замовкала, і Павло Андрійович не квапив її…
