«А хто писав замітку?» «Я й писав. Зі слів самого Романа Васильовича. Він сам приходив, диктував майже дослівно».
Степан Григорович потер перенісся. «Пам’ятаю, мене тоді ще здивувало, що він жодного разу не сплакнув. Спокійно так диктував по пунктах».
«А пошуки, справді, були? Рятувальна служба, волонтери?» «Були, але якісь…» Редактор зам’явся. «Кволі, якщо чесно».
«День, може, півтора активно шукали вздовж берега, а потім усе швидко згорнули. Я тоді думав, у людей просто руки опустилися, річка велика, течія сильна. А зараз ти питаєш, і мені щось не по собі стає, Павле».
Павло Андрійович не став пояснювати більше, ніж слід, але попросив зробити копію замітки, і Степан Григорович, не ставлячи запитань уголос, але дивлячись на нього вже зовсім інакше, зняв копію сам, на власному старенькому ксероксі. Вдень він зателефонував доньці. Оля жила в обласному центрі, працювала помічницею юриста в конторі, що спеціалізувалася на сімейних і спадкових справах.
І завжди, скільки він її пам’ятав, уміла знайти те, що інші вважали «незнаходженим». З дитинства вона була тією дівчинкою, яка, загубивши ключ, не плакала, а методично обшукувала квартиру по секторах, доки не знаходила. «Тату, ти чого серед робочого дня дзвониш?» У слухавці чувся гул офісу.
«Олю, мені потрібна консультація — не від доньки, а від юриста». «Ого, слухаю». Він розповів коротко.
Невідома пацієнтка, марення, ім’я, санаторій, стара історія про визнання померлою, некролог, кволі пошуки. У слухавці запала довга пауза. «Тату, ти розумієш, що кажеш? Ти кажеш, що людину визнали загиблою, а вона може жити весь цей час».
«Розумію. Мені треба знати, що робити далі. За законом».
«За законом». Оля, мабуть, уже гортала щось у комп’ютері, бо він чув стукіт клавіш. «Дивися, у цивільному законодавстві є правило про оголошення людини померлою».
«Людину оголошують померлою, якщо п’ять років немає відомостей про місце її перебування, а якщо вона зникла за обставин, що загрожували смертю, таких як утоплення, то можна й через шість місяців. Суд оголошує, і далі людина юридично вважається мертвою. Спадщина відкривається, шлюб припиняється, усе майно переходить спадкоємцям».
«А якщо така людина знаходиться живою?» «Тоді за законом суд скасовує своє рішення повністю, і запис про смерть анулюється. Вона офіційно знову стає живою, з усіма правами. Але, тату…» Оля стишила голос.
«Тут ключове — довести особу. Просто прийти й сказати „це я“ недостатньо. Потрібні експертиза, документи, свідки».
«І ще, тату, якщо майно перейшло комусь за гроші, добросовісному набувачеві, повернути його буде дуже складно. А якщо безоплатно, у спадок, як я розумію, у вашому випадку, повернути простіше, бо за це ніхто не платив». «У мене є архівна гістологія після її операції шестирічної давнини», — сказав Павло Андрійович.
«І, здається, буде її кров для порівняння, якщо вона прийде до тями». Оля помовчала. «Тату, ти розумієш, у що ти вплутуєшся? Якщо це справді та жінка і її справді приховували всі ці роки, то людина, яка це організувала, не зрадіє, що ти копаєш».
«Такі люди просто так не відступають». «Розумію, — сказав він. — Тому я й попросив зачинити двері…»
