Віктор завмер. Він повільно опустив руку в кишеню, стиснувши латунну защіпку. Слух, загострений утомою й темрявою, вловив сторонній звук. Крізь шум зливи пробивалося низьке, ритмічне гудіння. Воно насувалося з боку старої лісовозної дороги, що вела до диспетчерської.
Віктор підвівся на ноги. Притулився спиною до холодної цегляної стіни й обережно визирнув у порожній віконний проріз.
За двісті метрів від будівлі, повільно розрізаючи пелену дощу широкими променями жовтого галогенового світла, рухався темний силует автомобіля. Двигун натужно ревів на зниженій передачі, долаючи глибоке багно. Фари на мить вихопили з мороку іржавий остов трактора, покинутого на краю вирубки, і ковзнули по цегляній стіні сховку Віктора.
Машина зупинилася. Двигун не заглушили. У світлі фар майнули дві темні чоловічі постаті в довгих дощовиках. Один із них дістав із багажника довгий предмет, схожий формою на мисливський карабін “Сайга”.
Вони не стали чекати восьмої ранку. Вони зрозуміли, що він утече.
Віктор відступив від вікна. Він відв’язав мотузку від труби, намотав кінець на руку й потягнув корову до чорного провалля задньої стіни, що вело в густий підлісок. Металева пряжка на сумці зрадницьки дзенькнула.
Ззовні пролунав різкий, сухий клац передьоргнутого затвора. Звук рознісся над вирубкою, легко перекривши шум дощу.
Пряжка сумки дзенькнула. Звук розчинився в монотонному шумі дощу, але для Віктора він прозвучав як удар корабельного дзвона. Він різко смикнув білизняну мотузку на себе. Зірка неохоче переступила копитами по кришиву з битої цегли й шматків сухого цементу. Пролунав гучний, виразний хрускіт.
Широкий промінь галогенового ліхтаря метнувся від дверного прорізу вглиб приміщення, вихопивши з мороку шматки облупленої штукатурки й іржаву трубу опалення.
— Там! — крикнув хрипкий голос із вулиці.
Гуркіт пострілу вдарив по барабанних перетинках, багаторазово відбившись від голих бетонних стін. У повітрі миттю запахло спаленою сіркою й мокрим цегляним пилом. Куля вдарила в кладку високо над головою Віктора, обсипавши його плечі гострою кам’яною крихтою. Корова перелякано рвонулася назад, ледь не вирвавши жорсткий канат із рук. Віктор упав на одне коліно, перехопив мотузку обома руками й, не підводячись на повен зріст, пірнув у чорне провалля задньої стіни.
Вони важко гепнулися в густі зарості мокрої дикої шипшини. Колючі гілки вп’ялися в обличчя, з сухим тріском роздерли брезент штормівки на плечах. Віктор не зупинявся. Він методично тягнув тварину за собою, продираючись крізь суцільну, опірну стіну чагарнику. Під ногами голосно хлюпала в’язка чорна жижа. За сто метрів почався крутий спуск до старого пересохлого русла лісового струмка. Віктор ковзав підошвами по глині, чіпляючись вільною рукою за оголені корені дерев.
Вони спустилися на саме дно вузького, глибокого яру. Віктор щільно притулився спиною до мокрого стовбура поваленої вільхи. Він простяг руки й із силою затиснув вологі, що роздувалися, ніздрі корови. Зірка мотнула головою, намагаючись вирватися, але він утримав її, навалившись усією вагою. Дихання тварини стало коротким і приглушеним.
Згори, з боку цегляного остова лісопилки, долинули важкі, чавкаючі кроки й тріск ламаних гілок. Два схрещені промені світла заковзали верхівками кущів високо над їхніми головами.
— Слід іде в яр, — промовив перший голос, важко й хрипко дихаючи.
— Туди не полізу. Ноги переламаємо в цьому багні. — Другий голос звучав рівно й роздратовано. — Далеко з коровою він не втече. Вранці приженемо собак. Савельєв сказав, паперів у валізі не було. Значить, вони точно в нього. Повертаємося в машину, я промок до кісток.
Промені світла сіпнулися вбік і зникли. Хрускіт гілок став поступово віддалятися. Незабаром почувся глухий грюкіт важких автомобільних дверцят, двигун заревів, і машина повільно від’їхала…
