Віктор не видав ані звуку. Він перекотився на спину, вперся здоровою рукою в землю й повільно підвівся. Коліна штанів промокли наскрізь і обліпилися густою чорною жижею. Він сунув руку в кишеню куртки. Пальці намацали холодну латунну защіпку. Гострий край дряпнув загрубілу шкіру. Метал лишався твердим і незмінним у цій текучій, розчиненій у мороці ночі. Це коротке дотикове підтвердження реальності допомогло вирівняти збите дихання. Він знову перехопив мотузку зручніше.
— Йдемо, — глухо промовив він.
За годину серед стовбурів старих сосен показалися нерівні обриси цегляної будівлі. Це була колишня диспетчерська старої лісопилки — того самого підприємства, яким колись керував Ігор Соколов. Дах наполовину обвалився, прогнилі крокви стирчали в сіре небо, мов ребра мертвої тварини. Дверей давно не було, віконні прорізи зяяли чорними проваллями.
Віктор завів корову всередину. Тут пахло старим бетоном, пліснявою й мишачим послідом. Але головне — тут не було вітру, і вціліла частина шиферного даху надійно вкривала від дощу. Він прив’язав Зірку до товстої, намертво вмурованої в стіну іржавої труби опалення. Дістав із сумки половину буханця чорного хліба, відламав великий шматок і простягнув на відкритій долоні. Корова обережно взяла хліб м’якими губами, її тепле дихання торкнулося замерзлих пальців.
Віктор опустився на суху ділянку бетонної підлоги біля стіни. Дістав металевий ліхтарик. Натиснув на тугу гумову кнопку. Вузький промінь жовтуватого світла вихопив із темряви купи битої цегли, порослі блідим мохом. Він затиснув ліхтарик у зубах, розстебнув пряжки сумки й дбайливо витяг згорток із промасленого дрантя.
Пальці діяли обережно, щоб не забруднити папір багном. Він розкрив загальний зошит посередині. Світло ліхтарика ковзало пожовклими сторінками, списаними рівним почерком.
Це була не просто бухгалтерія. Це була докладна хроніка кругової поруки. Соколов фіксував усе. Обсяги необлікованого лісу-кругляка, який вивозили вночі. Номери накладних. Номери вантажівок. І суми відкатів.
Віктор водив брудним нігтем по рядках.
«12 вересня. Ешелон №4. Перевірку пройдено. Санепідемстанція — 5000. Екологія — 8000».
«28 вересня. Ділянка в Лисому яру. Суцільна вирубка. Кузьмін (РВВС) — забезпечення коридору. Виплачено».
Прізвище слідчого, на столі в якого зараз лежала іржава валіза, повторювалося на кожній третій сторінці. Кузьмін отримував гроші за те, що патрульні машини не зупиняли перевантажені лісовози. Савельєв, нинішній голова адміністрації, забезпечував фіктивні дозволи на санітарну вирубку.
Віктор перегорнув ще одну злиплу сторінку. В самому низу, під жирною рискою, був зроблений поспішний запис рукою Соколова: «Годинник закладено в ломбарді обласного центру. Квитанція лишилася при мені. Ключ від банківської комірки № 412 сховано всередині корпусу годинника».
Віктор вимкнув ліхтарик. Темрява миттю обвалилася на нього, стала щільною й відчутною.
Соколов знав, що його вб’ють. Він заздалегідь сховав валізу із зошитами в яру, а годинник із ключем усередині корпусу залишив як запасний шлях до доказів. Убивці зняли годинник з його руки, знайшли квитанцію в кишені, викупили його в ломбарді, але не знали про схованку всередині — адже запис про це лежав у закопаній валізі, яку вони так і не знайшли. Вони просто кинули годинник у валізу разом з іншими речами Соколова й закопали все в Лисому яру.
Годинник лишився в Кузьміна. У прозорому пластиковому пакеті на краю порізаного столу.
Віктор сунув зошит назад у сумку. Тепер іти до обласної прокуратури не мало сенсу. Зошит — це лише непрямий доказ, папірець із цифрами. Савельєв і Кузьмін назвуть його фальшивкою. Йому потрібен був годинник. І ключ усередині нього.
Зірка раптом перестала жувати. Вона підняла голову, натягнувши мотузку, і коротко, тривожно форкнула…
