Богдан побачив, як Шрам підвівся й вийшов назустріч, як біля входу зустрілися двоє, як вони коротко потисли руки й сіли осторонь, біля вікна. Розмова була коротка. Богдан бачив тільки спини, але бачив, як другий передав Шрамові конверт, як той прибрав його, не відкриваючи, і кивнув.
Потім другий пішов, а Шрам повернувся до столу й сказав щось своїм упівголоса, і за столом стало серйозніше. Богдан допив пиво, залишив гроші на столі й вийшов надвір. Нічне місто пахло морем і смаженим м’ясом із найближчої шашличної.
Він ішов набережною й думав про конверт. Він думав про те, що Барин щось затіяв найближчими днями, і що ця затія, найімовірніше, пов’язана з місцем смотрящого, і що в нього часу менше, ніж він думав. Удома, у маленькій кімнаті з видом на іржавий гараж, він ліг, не роздягаючись, і дивився в стелю, у знайому тріщину.
Він думав про діда, про те, яким той був обережним останніми роками, про телефонні дзвінки, що ставали дедалі коротшими. Дід знав, що за ним стежать. Знав і все одно встиг сховати те, що треба було сховати.
«Розумний зрозуміє», — сказав би дід, якби міг. Богдан заплющив очі. Треба було шукати записник.
На п’ятий день він уперше зайшов до місцевої бібліотеки. Бібліотека була стара, з високими стелями й запахом старого паперу та мастики для підлоги. Таким запахом, який буває тільки в старих установах, що пережили не одну епоху й лишилися такими самими, як були, бо в держави не доходили руки їх змінювати, а в місцевих не було бажання.
Читачів було мало. Пенсіонерка з журналом біля вікна, школяр із підручником у кутку й Оксана за стійкою, яка розкладала картки й не підвела голови, коли він увійшов. Він узяв із полиці першу-ліпшу книжку, сів за стіл і розгорнув її посередині.
Це була книжка «Рибне господарство узбережжя», видана 1983 року. Він гортав її й час від часу дивився на Оксану з-за сторінок. Вона була напружена.
Це було видно з того, як вона тримала спину, з того, як періодично дивилася на двері. Людина з міцною нервовою системою не дивиться на двері кожні кілька хвилин без причини. У неї була причина.
Через сорок хвилин він підійшов до стійки й поклав книжку назад. «Дякую», — сказав він. Вона кивнула, не дивлячись.
«Ви не знаєте, де тут поруч нормальна їдальня?» — спитав він. «Я не місцевий, третій день ходжу куди доведеться». Вона подивилася на нього вперше.
На хлоп’яче обличчя, на сіру вітрівку. Щось у її погляді змінилося на секунду. Не впізнавання, ні, а щось інше.
Ніби обличчя нагадало їй щось, чого вона не могла згадати. «За рогом праворуч, потім прямо метрів двісті, — сказала вона. — Називається „Чайка“. Просто й без викрутасів». «Дякую», — сказав він і пішов до виходу. Уже біля дверей він обернувся, ніби згадав.
«Скажіть, а ви не родичка Степана Михайловича? Я просто бачив вас раніше на фотографії. Він мені її показував одного разу, давно». Вона завмерла з карткою в руці.
Дивилася на нього так, як дивляться на того, від кого не чекали цієї розмови. «Онука», — сказала вона нарешті. Тихо.
«Хороша була людина», — сказав Богдан так само тихо. «Мені шкода». Він вийшов, не чекаючи відповіді.
Увечері того ж дня його знайшли люди Барина. Троє…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
