Життя без прикрасБогдан побачив, як Шрам підвівся й вийшов назустріч, як біля входу зустрілися двоє, як вони коротко потисли руки й сіли осторонь, біля вікна. Розмова була коротка. Богдан бачив тільки спини, але бачив, як другий передав Шрамові конверт, як той прибрав його, не відкриваючи, і кивнув.
Потім другий пішов, а Шрам повернувся до столу й сказав щось своїм упівголоса, і за столом стало серйозніше. Богдан допив пиво, залишив гроші на столі й вийшов надвір. Нічне місто пахло морем і смаженим м’ясом із найближчої шашличної.
Він ішов набережною й думав про конверт. Він думав про те, що Барин щось затіяв найближчими днями, і що ця затія, найімовірніше, пов’язана з місцем смотрящого, і що в нього часу менше, ніж він думав. Удома, у маленькій кімнаті з видом на іржавий гараж, він ліг, не роздягаючись, і дивився в стелю, у знайому тріщину.
Він думав про діда, про те, яким той був обережним останніми роками, про телефонні дзвінки, що ставали дедалі коротшими. Дід знав, що за ним стежать. Знав і все одно встиг сховати те, що треба було сховати.
«Розумний зрозуміє», — сказав би дід, якби міг. Богдан заплющив очі. Треба було шукати записник.
На п’ятий день він уперше зайшов до місцевої бібліотеки. Бібліотека була стара, з високими стелями й запахом старого паперу та мастики для підлоги. Таким запахом, який буває тільки в старих установах, що пережили не одну епоху й лишилися такими самими, як були, бо в держави не доходили руки їх змінювати, а в місцевих не було бажання.
Читачів було мало. Пенсіонерка з журналом біля вікна, школяр із підручником у кутку й Оксана за стійкою, яка розкладала картки й не підвела голови, коли він увійшов. Він узяв із полиці першу-ліпшу книжку, сів за стіл і розгорнув її посередині.
Це була книжка «Рибне господарство узбережжя», видана 1983 року. Він гортав її й час від часу дивився на Оксану з-за сторінок. Вона була напружена.
Це було видно з того, як вона тримала спину, з того, як періодично дивилася на двері. Людина з міцною нервовою системою не дивиться на двері кожні кілька хвилин без причини. У неї була причина.
Через сорок хвилин він підійшов до стійки й поклав книжку назад. «Дякую», — сказав він. Вона кивнула, не дивлячись.
«Ви не знаєте, де тут поруч нормальна їдальня?» — спитав він. «Я не місцевий, третій день ходжу куди доведеться». Вона подивилася на нього вперше.
На хлоп’яче обличчя, на сіру вітрівку. Щось у її погляді змінилося на секунду. Не впізнавання, ні, а щось інше.
Ніби обличчя нагадало їй щось, чого вона не могла згадати. «За рогом праворуч, потім прямо метрів двісті, — сказала вона. — Називається „Чайка“. Просто й без викрутасів». «Дякую», — сказав він і пішов до виходу. Уже біля дверей він обернувся, ніби згадав.
«Скажіть, а ви не родичка Степана Михайловича? Я просто бачив вас раніше на фотографії. Він мені її показував одного разу, давно». Вона завмерла з карткою в руці.
Дивилася на нього так, як дивляться на того, від кого не чекали цієї розмови. «Онука», — сказала вона нарешті. Тихо.
«Хороша була людина», — сказав Богдан так само тихо. «Мені шкода». Він вийшов, не чекаючи відповіді.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.