На дев’ятий день його знайшов сам Гнатюк. Точніше, знайшла людина Гнатюка. Не охоронець, не бандит, а тихий молодий чоловік в акуратному костюмі, який підійшов до нього на набережній і ввічливо попросив приділити кілька хвилин.
Богдан погодився. Розмова відбулася в машині на набережній із видом на море. Гнатюк сидів на задньому сидінні, кремезний, у дорогому піджаку, з уважними очима, у яких зараз було саме те, що Богдан і розраховував побачити.
Не страх. Ні, страху такі люди не показують. Обережність.
Обережність людини, яка звикла контролювати ситуацію і раптом виявила, що контролює не все. Він дивився на хлопця, якого йому описали як людину, що живе в кімнаті неподалік від порту, ходить по їдальнях, і, очевидно, думав те, що думали всі. Надто молодий.
Надто незначний. І ця думка, Богдан знав, не давала Гнатюкові правильно оцінити загрозу.
— Молодий чоловіче, — сказав Гнатюк неголосно, з майже батьківською інтонацією, — ви розумний хлопчик. Навіщо вам чужі проблеми?
Богдан сидів і дивився на море. Море в цю годину було сіре, спокійне, а горизонт тонув у легкій імлі. Він думав про стороннє.
Що скло машини зовні запилене і що людина Гнатюка в костюмі, яка стоїть біля капота, переминається з ноги на ногу, бо стояти струнко її не привчили. А ще він думав про те, що дід Степан, ідучи до цієї людини по справедливість, чув, мабуть, щось дуже схоже.
— Леоніде Васильовичу, — сказав він так само тихо, — я не хлопчик.
Він повернувся й подивився на Гнатюка просто.
— І проблеми не чужі.
Гнатюк дивився на нього кілька секунд, і вперше за всю розмову щось у його обличчі змінилося.
Не страх. Розуміння. Повільне, небажане, як буває, коли розумна людина нарешті визнає те, чого не хотіла визнавати.
— Чого ви хочете? — спитав він.
— Справедливості, — сказав Богдан.
Гнатюк усміхнувся гірко, майже без іронії.
— Це дороге слово.
— Я знаю, — сказав Богдан. — Дід Степан за нього заплатив.
Пауза була довга. У машині було тихо. За вікном пройшла жінка з собакою, і собака подивився на машину без цікавості.
Гнатюк дивився в лобове скло.
— Ви розумієте, на кого йдете? — сказав він нарешті.
— Розумію.
— І розумієте, що це не закінчиться тихо?
— Ніщо важливе не закінчується тихо, — сказав Богдан.
Гнатюк кивнув повільно, ніби ця відповідь підтвердила те, що він уже вирішив.
— Вийдіть із машини, — сказав він.
Богдан вийшов, постояв на набережній, поки машина не поїхала, дивився їй услід і думав. Він не домігся від Гнатюка нічого конкретного, жодної обіцянки, жодної угоди. Але він домігся головного.
Гнатюк тепер знав, що перед ним не хлопчик. І почав брати його до уваги. А людина, яку починають брати до уваги, перестає бути невидимою.
Це було гірше й краще водночас.
На десятий день місто відповіло…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
