Богдан повернувся до кімнати пізно ввечері й застав двері незамкненими. Він точно пам’ятав, що замикав. Він зупинився на порозі, прислухався.
У кімнаті було темно й тихо. Він увійшов, не вмикаючи світла, пройшов уздовж стіни, став між дверима й шафою. Нікого.
Кімната була порожня, але перевернута. Акуратно, професійно. Сумка випатрана, речі розкладені назад, але не так, як він їх складав.
Хтось умів працювати тихо, але не вмів пам’ятати, як саме стоїть пара кросівок або як складена сорочка. Записника в сумці не було. Він був у нього у внутрішній кишені вітрівки відтоді, як він знайшов його в бібліотеці, і з цією кишенею він не розлучався.
Це він теж передбачив. Але те, що обшук був, означало одне. Його недооцінювали, але шукати вже почали.
Він зібрав речі, вийшов, здав ключ господині, сказавши, що їде, і пішов у ніч. Господиня не здивувалася. У портових містах постояльці іноді йдуть уночі, і це теж частина життя.
Ніч він провів у Остапа Григоровича, який відчинив двері мовчки, провів у кімнату із запчастинами, постелив на дивані й більше не поставив жодного запитання. Богдан лежав у темряві серед чужих механізмів і старих інструментів і думав про те, що завтра все має вийти на інший рівень, бо чекати більше не можна. Терпіння — це зброя.
Але в кожної зброї є момент, коли її треба застосувати. Ранок одинадцятого дня почався з того, що Богдан подзвонив із телефона-автомата неподалік. Таксофонів у місті до 2015 року лишалося небагато, але вони ще працювали, і це було зручно саме тому, що ніхто вже не думав про них як про засіб зв’язку.
Він набрав номер, який пам’ятав напам’ять уже багато років. Слухавку взяли після другого гудка. Розмова була коротка.
Богдан сказав три фрази. Перша — назва міста. Друга — ім’я Гнатюка.
Третя — що матеріал треба передати за межі області і що йому потрібна людина, якій можна довірити виписки без ризику, що їх перехоплять або сховають. На тому кінці помовчали секунд десять. Потім сказали одне слово.
«Чекаємо». І поклали слухавку. Богдан вийшов із будки й пішов до моря.
Був ранній ранок, набережна майже порожня, тільки рибалки збирали снасті після нічної риболовлі, мовчки, з тією діловитою спокійністю, яка буває в людей, що закінчили роботу й готові до сніданку. Він сів на лавку біля парапету, дивився на воду й думав. Він думав про те, чи правильно робить.
Не в сенсі тактики. Тактика була вивірена. В іншому сенсі.
Дід Степан прожив сімдесят два роки, і останні вісім із них він накопичував правду про людину, якій довіряв. Накопичував методично, без злості, як збирають борг, не щоб помститися, а щоб відновити рахунок. Він не квапився і не злився, він просто записував.
А Богдан квапився. Він приїхав із болем, який носив три тижні, і з почуттям обов’язку, яке носив понад двадцять років. Біль і обов’язок — погані порадники, бо вони штовхають уперед швидше, ніж треба.
Він сидів і дивився на воду. Чайка склала крила й пірнула, а за секунду виринула ні з чим і полетіла. Богдан подумав, що в діда вистачило б терпіння почекати ще і що саме за це терпіння дід зрештою поплатився, бо поки він чекав, інші діяли.
Терпіння — це не боягузтво, але іноді воно ним стає, якщо затягується. Він підвівся й пішов робити те, що вирішив. Того ж дня, близько полудня, сталося одразу три речі, які Богдан запустив заздалегідь, як годинниковий механізм, і тепер вони йшли своїм ходом без його участі…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
