Життя без прикрасДо виїзду Максим майже не спав. Старі кошмари тут були ні до чого: він боявся підвести Дружка. Раніше все було зрозуміло — зважившись на ризик, людина сама приймала наслідки. А пес довіряв йому беззастережно. Він не знав, навіщо проводиться операція, чому потрібен саме цей запах і чим може обернутися помилка. Він ішов туди, куди його вів Максим.
Близько опівночі вони виїхали з міста на північ. Максим більшу частину дороги мовчав. Дружок лежав на пасажирському сидінні й іноді підводив голову, коли машина змінювала швидкість.
Ближче до другої години ночі показалися портові вогні. Над терміналами стирчали крани, немов металеві скелети; крізь туман проступало жовте світло ліхтарів. Темряву наповнювали удари контейнерів, важкий гуркіт дизелів і далекі суднові сигнали. Машина ще не зупинилася, а Дружок уже підвівся.
— Тихо. Поки що роздивимося, — сказав Максим, поклавши руку йому на шию.
Андрій чекав біля мобільного командного пункту. Поруч стояли співробітники кількох відомств і чоловік років п’ятдесяти: темна куртка, втомлене роздратоване обличчя. Максим відразу впізнав у ньому керівника операції. Лісовський подивився на людину, потім на пса, затримавши погляд на його задній лапі.
— Коваленку, сподіваюся, це не той резерв, який ви мені обіцяли?
Андрій зітхнув.
— Знайомтеся: Максим Гончар і Дружок.
— Собаку я помітив. Поясніть, чому він кульгає.
Максим відповів сам.
— Уроджена вада суглоба. Давня проблема.
— І з таким собакою ви збираєтеся шукати вибухівку в діючому порту? — Лісовський подивився на нього з недовірою.
— Доводити вам щось я не приїхав. Сектор потребує ще однієї перевірки. Ми спробуємо.
— Його вже перевіряли сертифіковані собаки.
— Мені сказали.
— Найкращі в підрозділі.
— Про це теж.
Капітан явно розраховував на суперечку. Відсутність заперечень дратувала його ще дужче, ніж роздратувала б суперечка.
— Даю сорок п’ять хвилин. Потім адміністрація відновлює комерційний рух. Через неперевірені відомості й ваш домашній експеримент термінал закритим я не триматиму.
Максим без відповіді надягнув на Дружка робочу шлею й пристебнув довгий повідець. Андрій нахилився ближче.
— За навантажувачами починається сектор чотири. Центральний прохід і східну лінію ми вже пройшли.
— Звідки дме?
— З моря. Вітер змінюється.
За легким туманом між контейнерами Максим простежив його рух.
— Підемо із заходу.
Лісовський збирався втрутитися, але Максим уже присів перед Дружком. Обхопивши його голову долонями, він кілька секунд дивився псові в очі.
— Спокійна робота. Поспішати не треба.
Дружок завмер. До цього його увагу привертали люди й незнайома техніка; тепер усе довкола немов перестало існувати.
— Шукай, — продовжив Максим.
Опустивши ніс, пес увійшов із ним між двома рядами контейнерів. Перші хвилини не принесли знахідок. Він повільно обстежував простір: затримувався біля коліс тягачів, обнюхував вологий асфальт, рухався далі. Максим давав йому час. Позаду по рації перелічували номери контейнерів, далеко праворуч гуркотів двигун, а над проходом стояла важка суміш солоної води, мастила й зіпсованої риби.
Минуло десять хвилин, потім п’ятнадцять. Перевіривши ряд, Дружок перейшов у наступний. Андрій тримався осторонь, не заважаючи; капітан спостерігав здалеку, дедалі частіше звіряючись із годинником.
На двадцятій хвилині пес затримався біля дренажного каналу. Максим напружився, однак зупинка виявилася короткою: Дружок пішов далі.
— Що його затримало? — тихо запитав Андрій.
— Дизель. Дуже сильний слід.
За поворотом їх наздогнав низький протяжний гудок вантажного судна. Від його потужності затремтіли металеві стінки; відлуння пройшло вузьким проходом і повернулося з іншого боку, посиливши звук.
Дружок застиг із притиснутими вухами й опущеним хвостом. Потім ліг животом на мокрий асфальт, намагаючись відповзти. Максим відразу впізнав цю реакцію. За кілька секунд міцна доросла вівчарка стала тим наляканим цуценям із темного сараю.
— Чорт, — прошепотів Андрій.
По рації заговорив Лісовський.
— Коваленку, закінчуйте. Я вас попереджав: собака нестабільний.
Дружок рвонув назад, і Максим відразу послабив повідець. Не було ні заборони, ні вимоги підвестися. Продовжувати пошук він теж не змушував. Максим опустився на коліна в брудну воду між контейнерами.
— Дружку… Поглянь на мене.
Пес важко дихав, не відгукуючись. Із гавані долинув ще один, короткий сигнал; Дружок здригнувся всім тілом.
— Максиме, менше двадцяти хвилин залишилося, — нагадав Андрій.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.