Життя без прикрасПриблизно через пів року після появи Дружка, у день, коли з моря потягло прохолодою, у двері постукали. Пес одразу підвівся з підлоги й без гавкоту став між дверима та Максимом.
— Тихо, — сказав Максим.
За дверима виявився Андрій Коваленко. Вони колись служили разом; звільнившись, Андрій повернувся додому й пішов на службу до міської поліції. Тепер його робота була пов’язана з кінологічною групою підрозділу зі знешкодження вибухових пристроїв.
— Так і сидиш тут самітником? — запитав він замість привітання.
— А ти й далі заходиш, не дочекавшись запрошення?
— Я ж постукав.
Ступивши до квартири, Андрій помітив Дружка.
— Це твій пес?
— Так.
— Гарний вигляд має.
Андрій присів і простягнув собаці руку. Дружок обнюхав її обережно, залишаючись біля Максима.
— Звідки він у тебе?
— Із розплідника Мельника.
Андрій здивовано присвиснув.
— У самого Мельника? І скільки він тобі коштував?
— Триста доларів. Його збиралися списати.
Поглянувши на трохи викривлену задню лапу, Андрій зрозумів причину.
— А як із характером?
Максим знизав плечима.
— Не такий він простий, яким здається.
Андрій ще трохи поспостерігав за Дружком, потім усмішка зникла з його обличчя.
— Я ж не тільки заради знайомства із собакою приїхав.
Зміна в голосі не вислизнула від Максима.
— Що у вас?
Андрій сів за кухонний стіл.
— Цієї ночі має бути спільна перевірка порту. Нам повідомили про контейнер із великою партією промислової вибухівки. З кількома службовими собаками сектор уже пройшли — нічого не знайшли.
— Можливо, відомості хибні.
— Можливо. Але вантаж могли так замаскувати, що собаки не вирізняють його запаху. Там усе разом: дизель, риба, хімікати, морська вода. Справжній кошмар для пошуку.
Максим промовчав. Андрій поглянув на Дружка.
— До мене дійшло, що ти займаєшся з ним пошуком за запахом, — продовжив Андрій.
— Хто розповів?
— Місто в нас менше, ніж ти думаєш.
— Сертифікації в нього немає.
— Я знаю.
— І справжніх операцій у нього ще не було.
— Це теж.
Максим похитав головою.
— Тоді чого ти від мене хочеш?
Андрій витримав паузу.
— Завтра вранці почнуть випускати частину контейнерів. Якщо відомості правдиві, а потрібний вантаж вивезуть, наслідки можуть бути серйозними.
Тепер ніхто не говорив. Дружок підійшов до Максима й сів біля його ноги. Андрій нахилився вперед.
— Мені не геройство потрібне, Максиме. Потрібен ніс, здатний уловити те, повз що пройшли решта.
Максим поглянув на пса. Усього шість місяців тому той тремтів, виходячи з клітки. А тепер його кликали туди, де крани, вантажівки, сирени, чужі люди й сотні запахів обрушаться одночасно. Відмова вже майже зірвалася з язика.
Андрій поклав на стіл фотографію рядів контейнерів.
— Якщо тривога хибна, ви поїдете додому. Якщо ні — часу майже не залишилося, — продовжив Андрій.
Максим узяв знімок, але відповіді не дав. Кілька секунд він розглядав металеві ряди, що тягнулися за край фотографії. Контейнери тіснилися пліч-о-пліч або стояли на платформах; між ними проїжджали тягачі й навантажувачі. Навіть знімок давав змогу уявити складність пошуку. Морський вітер змішував запах із вихлопами, пальним, рибою, іржею, вологим металом і тисячами чужих слідів.
— Хто там головний? — запитав він нарешті.
— Капітан Віктор Лісовський.
Максим підвів очі.
— Про нього чув. Людина непроста.
— Зазвичай це означає, що працювати з ним неможливо, — усміхнувся Андрій, але відразу посерйознішав. — Цивільного він там бачити не хоче. Особливо із собакою без сертифіката. Я сказав, що відповідаю за вас.
— Як ти можеш відповідати за те, чого ще не знаєш?
— От і приїхав дізнатися.
Дружок поклав голову Максимові на коліно й сидів спокійно. Ще пів року тому раптовий ляск заганяв його в куток. Тепер поблизу стрільбища він працював, але порт не був стрільбищем. Там вантажівку не зупинять через наляканого пса, кранівник і далі опускатиме контейнер, а десятки людей не підуть, щоб звільнити місце для тренування.
— Поїду за однієї умови, — сказав Максим.
Андрій випростався.
— Якої?
— Побачу, що Дружок не справляється, — відведу його. Скільки часу у вас залишиться, значення не має.
— Приймається, — кивнув Андрій.
— І жодних ривків повідцем, крику чи спроб вичавити з нього роботу.
— Добре.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.