— Ти, бува, гільзу не знаходив у лісі? Латунну, триста восьмого калібру. Рідкісна річ у наших краях. Дорога.
Віктор нічого не відповів. Він стояв на ґанку, доки звук дизеля не стих у глибині лісу. Лише тоді він повернувся до хати.
У сінях було тихо. Малюк сидів на соломі, привалившись до стіни. У його пащі була та сама жовта соска. Він не гриз її, а просто тримав, як єдину річ, що давала йому відчуття безпеки.
Марія стояла в дверному прорізі кухні. Її обличчя було бліде, руки дрібно тремтіли, сховані в складках фартуха.
— Вони не відчепляться, — прошепотіла вона.
Віктор підійшов до полиці й узяв порожню скляну пляшечку. Він дивився на неї довго, майже хвилину. Потім різким, методичним рухом змахнув її в сміттєве відро. Скло розбилося з сухим, остаточним дзвоном.
— Збирай речі, — сказав він, не обертаючись. — Завтра ми йдемо за перевал. Там стара заїмка мого діда. Туди вони на своїх машинах не доберуться.
Він вийшов до сараю. Йому належало підготувати волокуші й перевірити запас пального. Але в голові крутилася лише одна думка: Кузьмін знав про гільзу. А отже, знав і про те, хто насправді натиснув на спусковий гачок тієї січневої ночі.
Боротьба перестала бути просто порятунком тварини. Вона перетворилася на війну з системою, яка не прощає свідків.
Текст обірвався на звуці точильного каменя, яким Віктор почав правити свій мисливський ніж. Далі буде…
