Не розчинної, не гіркої офісної рідини з автомата, а справжньої, звареної на плиті. Кілька секунд Ніна лежала нерухомо й дивилася в стелю з потемнілих дощок, не розуміючи, де перебуває.
Потім згадала.
Одразу все: ліс, рушницю, біг, падіння, незнайомого чоловіка, собаку, теплий дім.
Гліб стояв біля плити спиною до неї. Спальник уже був згорнутий і прибраний у куток. Собака сидів біля дверей і дивився на Ніну так зосереджено, ніби саме її пробудження було головною ранковою подією.
— Котра година? — спитала Ніна.
— Пів на сьому. Не кваптеся. У нас є хвилин двадцять.
Вона підвелася. Пальто висіло там, де вона залишила його ввечері. Шкарпетки, розвішані біля печі, висохли. Ніна вмилася холодною водою, пригладила волосся пальцями, наскільки це було можливо без гребінця, і мимохідь побачила своє відображення в темному склі вікна.
Бліде обличчя. Синці під очима. Тонка подряпина на щоці.
Жива.
Гліб поставив на стіл дві кружки кави, хліб і відкриту банку з рибою. Сніданок був простим, без спроби виправдатися за простоту. Ніна сіла, обхопила кружку долонями.
— Уночі дзвонив? — спитав Гліб.
Вона перевірила телефон. Ще два пропущені від Віктора. Один пізно ввечері, другий уже після півночі. Повідомлень не було.
— Два дзвінки. Жодного повідомлення.
— Значить, іще обирає, як поводитися. Вичікує.
— Він уміє. Може мовчати по два дні, поки я сама не почну намагатися зрозуміти, що сталося. Тоді розмова вже йде за його правилами.
— Цього разу ви не прийдете.
Ніна подивилася на нього.
— Цього разу ні.
Вони поснідали швидко. Гліб прибрав зі столу, загасив плиту, перевірив піч і прикрив заслінку так, щоб жар не вийшов одразу, але вогонь не залишався без нагляду. Він рухався по будинку впевнено, як людина, яка знає кожну дошку й кожен гачок.
Потім накинув куртку й узяв ключі від позашляховика.
— Рушницю берете? — спитала Ніна.
— Ні. Залишу тут. У будинку є сейф.
Він кивнув на важкий окований ящик біля стіни, який вона ввечері прийняла за ящик з інструментами.
— Сьогодні ліс — не моє завдання.
Вони вийшли надвір. Собака першим вискочив на галявину, оббіг її колом і повернувся до машини. Гліб відчинив позашляховик, відкинув сидіння, і той спритно стрибнув назад. Ніна сіла спереду.
Машина завелася одразу, попри старий вигляд. Гліб виїхав із галявини на ледь помітну колію, яка йшла в інший бік від тієї стежки, якою вони прийшли вчора.
— Це та дорога, про яку ви казали? — спитала Ніна.
— Так. Кілька кілометрів лісом, потім путівець, потім траса. Вийдемо далеко від того місця, де він вас залишив.
— Ви добре знаєте ці місця.
— Давно сюди їжджу.
Дорога була нерівна. Машину кидало на коренях, колеса в’язли в коліях, гілки дряпали борти. Але Гліб вів спокійно, впевнено, ніби їхав не лісом, а знайомою вулицею.
Ніна довго дивилася вперед, потім сказала:
— Глібе.
— Так?
— Ви вчора питали про його фірму. Про ліцензії, перевірки.
— Питав.
— Ви щось задумали?
Він помовчав.
— Є думки.
— Ви не зобов’язані цим займатися.
— Знаю.
— Я серйозно. Ви й так зробили більше, ніж…
— Ніно, — спокійно перебив він. — Я сам вирішую, чим займатися. Ви мене не просите. Я роблю це сам. Різницю розумієте?
Вона замовкла. Потім кивнула.
— Розумію.
Коли вони вибралися на путівець, дорога стала рівнішою. Машина пішла швидше. Собака на задньому сидінні зітхнув і поклав морду на лапи.
— Ліда знає про вашого чоловіка? — спитав Гліб.
— Загалом. Я ніколи не розповідала всього. Не хотіла, щоб вона жаліла мене. Але вона розумна. Розуміла більше, ніж я казала.
— Зателефонуйте їй зараз. Нехай чекає.
Ніна набрала номер. Ліда відповіла після другого гудка, голос був сонний. Але щойно почула: «Мені треба до тебе», сон зник миттєво.
— Приїжджай. Зараз?
