— Так. Вона давно чекала, коли я наважуся.
— Добре.
Він ненадовго замислився.
— Що залишилося в машині?
— Сумка для мами. Банки, шкарпетки. Нічого важливого.
— Документи?
— Вдома. Гроші на картці. Рахунок мій, зарплатний. Віктор доступу до нього не має.
Вона помовчала й додала:
— Хоча намагався. Кілька років тому хотів, щоб я оформила на нього доступ. Я тоді вперше сказала тверде «ні». Він тиждень зі мною майже не розмовляв, потім відстав.
— Уже немало, — сказав Гліб.
Ніна подивилася на нього. У його голосі не було ні насмішки, ні поблажливості. Він говорив серйозно. Так, ніби одна витримана відмова справді мала значення.
І, можливо, мала.
— Ви сказали, що ходили до юриста, — нагадав він. — Вам пояснювали порядок розлучення?
— Так. Якщо він не погодиться, доведеться йти через суд, усе може затягнутися. Якщо підпише — простіше й швидше. Але він не підпише.
— Чому?
— Для нього це буде поразкою. А Віктор не вміє програвати. Він може зруйнувати все довкола, аби тільки не визнати, що хтось пішов від нього сам.
Гліб якийсь час мовчав. Дивився в одну точку на темній поверхні столу, ніби складав усередині себе якісь деталі.
— Його фірма, — сказав він нарешті. — Ви казали, будівельні документи?
— Так. Оформлення дозволів, погоджень, щось у цьому роді. Я не дуже вникала. Знаю тільки, що він дуже дорожить цією конторою. Це його місце сили, якщо можна так сказати.
— Ліцензії? Договори?
— Здається, так. Він кілька разів нервував через продовження якихось документів. Ще якось приходила перевірка, для нього це була подія. Він ходив похмурий кілька днів.
— Зрозуміло.
Гліб більше не розвивав цю тему. Підвівся, дістав із полиці невелику аптечку — простий пластиковий контейнер із червоним хрестом — і поставив перед Ніною мазь із бинтом.
— Обробіть руки.
Вона подивилася на долоні. Садна були неглибокі, але неприємно пекли. Ніна видавила трохи мазі й обережно провела по шкірі. Пальці вже слухалися краще.
— Глібе, — сказала вона, не підводячи очей.
— Так?
— Навіщо ви це робите?
Він не відповів одразу. Повернувся на своє місце, сів навпроти.
— Я був у лісі. Почув крик. Вийшов і побачив жінку, яка падає, і чоловіка з рушницею, який кричить їй услід із темряви.
Він знизав плечима.
— Що мені залишалося?
— Піти, — тихо сказала Ніна. — Багато хто пішов би.
— Я не багато хто.
Він вимовив це без гордості. Просто позначив факт, як позначають погоду за вікном.
Ніна вперше уважніше подивилася на нього. Глібові було, мабуть, близько сорока п’яти. Обличчя жорстке, засмагле, зі складками біля рота, але без грубості. Світлі очі дивилися прямо — без жалю і без тієї неприємної цікавості, з якою деякі люди лізуть у чужий біль.
— Чим ви займаєтеся в місті? — спитала вона.
— Будівництвом. Промислові об’єкти.
Він зробив коротку паузу.
— Компанія «Морозов Проєкт». Може, чули.
Ніна не відразу зрозуміла, потім згадала. Логотип на будівельних огорожах. Великі об’єкти в різних кінцях міста. Нові корпуси, склади, виробничі будівлі. Серйозна компанія.
Вона навіть не думала, що людина з таким ім’ям може сидіти в лісовому будинку, їсти гречку з простої миски й ночувати в спальнику біля печі.
— Я не знала, — сказала вона.
— Звідки б?
— Це багато що змінює.
Вона урвала себе.
Гліб подивився на неї.
— Що саме змінює?
— Нічого. Пробачте. Я просто подумала вголос.
— Договорюйте.
Ніна витримала його погляд.
— Я подумала, що якщо ви така людина… велика, помітна… вам можуть бути ні до чого чужі неприємності. Чужий чоловік, чужа історія, чужа жінка, яку ви випадково знайшли в лісі. Я можу завтра поїхати й не втягувати вас далі.
Гліб помовчав.
— Уночі з лісу ви самі нікуди не поїдете. А розмір моєї компанії до цієї розмови стосунку не має.
Він підвівся, відніс кружки до умивальника.
— Лягайте. Ліжко ваше. Я влаштуюся на підлозі, спальник є. Вийдемо рано, близько сьомої.
— Глібе.
Він обернувся.
— Дякую.
Гліб коротко кивнув. Не відмахнувся, не сказав «дрібниці», не став удавати незручність. Просто прийняв її вдячність.
Потім зняв зі стіни спальник, розстелив його біля стіни. Собака діловито підвівся, пройшов до нього й згорнувся поруч калачиком.
Ніна зняла пальто, повісила на спинку стільця й лягла на вузьке ліжко поверх пледа. Піч потріскувала за стінкою тепла, десь у темряві за вікном стояв ліс.
Вона не думала про Віктора.
Не думала про завтрашній день.
Уперше за довгий час Ніна просто лежала й не чекала удару. Це було настільки незвично, що сон прийшов не одразу. Вона ще довго дивилася в темряву, слухала дихання собаки, рідкісний тріск полін, тихі рухи Гліба біля стіни.
А потім усе-таки заснула.
Прокинулася вона від запаху кави…
