По-справжньому слухав, не вдаючи співчуття.
— Робота залишалася єдиним місцем, де я могла дихати, — продовжила Ніна. — Він не забороняв мені працювати, гроші були потрібні. Але злився, що там я інша. Казав, що мене тримають із жалю, що я нічого не вмію, що я вдаю з себе талановиту.
Вона тихо хмикнула.
— А мене там справді цінували.
Собака підвівся, підійшов до Ніни й ткнувся носом у її долоню. Ніна машинально погладила його по голові.
— Я тричі намагалася піти, — сказала вона. — Перший раз через півтора року. Зібрала речі, поки його не було, поїхала до подруги. Він приїхав за кілька годин. Не ломився. Не кричав. Просто стояв під вікнами й дзвонив. Потім написав, що без нього я ніхто.
Вона замовкла на мить.
— Я повернулася не тому, що повірила. Просто втомилася боятися.
Гліб не сказав ні слова.
— Другий раз був після того, як він розбив мій телефон. Я не відповіла на дзвінок, бо була в душі. Він жбурнув його в стіну. Тоді я заповнила заяву на розлучення, роздрукувала на роботі, принесла додому й поклала на стіл.
Ніна стиснула кружку.
— Він прочитав, склав аркуш і прибрав у шухляду. Сказав: «Ти цього не зробиш». І мав рацію. Я не подала.
— Чому? — тихо спитав Гліб.
— Злякалася. Не стільки його, скільки порожнечі. Куди йти? Як жити? Що робити далі?
Вона опустила погляд.
— А третій раз був пів року тому. Я сходила до юриста. Просто дізнатися, як усе влаштовано. Мені пояснили, що розлучення можливе і без його згоди, що майно можна поділити, що нічого неможливого немає. Я вийшла звідти з відчуттям, ніби вперше побачила двері.
Вона коротко вдихнула.
— А ввечері він уже знав. Не знаю як. Може, хтось бачив. Може, він перевіряв телефон. Того вечора було погано. Після цього я перестала намагатися.
За вікном стемніло густіше. Ліс жив своїм окремим життям: десь стукнув птах, ворухнулися гілки, прошелестів сухий підлісок.
— А сьогодні він дістав рушницю, — сказала Ніна. — Через розмову в аптеці. Через п’ять хвилин біля каси. Хоча, мабуть, причина не в цьому.
Вона підвела очі.
— Йому не потрібна була правда. Йому потрібне було право покарати.
Гліб встав, підійшов до вікна й кілька секунд дивився на галявину. Потім повернувся.
— Ви розумієте, що сьогодні все перейшло межу?
— Так.
— І назад уже не можна.
Це не було запитанням.
Ніна теж це зрозуміла.
— Так, — повторила вона.
Гліб повернувся до столу.
— Тоді будемо думати, що робити далі.
Собака повернувся до дверей і знову ліг на своє місце. Ніна подивилася спершу на нього, потім на Гліба, потім на власні долоні. Подряпини вже підсихали, земля з-під нігтів майже вимилася, біль став глухим і далеким.
І раптом вона впіймала себе на дивній думці: уперше за дуже довгий час вона сидить поруч із людиною й не чекає, що зараз пролунає докір. Не чекає різкого слова, насмішки, підозри, холодного погляду.
Просто сидить.
Просто розмовляє.
Це відчуття було майже забутим. Не яскравим, не радісним — радше тихим, обережним, ніби в ній прокинулося щось, що вона давно вважала мертвим.
Гліб відсунув кружку, поклав руки на стіл. Ніна помітила, що на його лівій руці немає обручки. І навіть сліду від обручки немає — ні світлої смужки на шкірі, ні звичної відмітини. Не одружений. Або давно сам.
Питати вона не стала.
— Додому вам не можна, — сказав він.
Не як порада. Як очевидний факт.
— Розумію.
— Зараз він, найімовірніше, вже повернувся до міста. Не знаю, заспокоївся чи ні, але фізично він там.
— Він швидко відходить, — сказала Ніна. — Тільки це не означає, що стає нормальним. Просто перемикається. Може за годину зателефонувати й спитати, де я, таким тоном, ніби нічого не було. А потім усе повториться.
Телефон лежав на столі екраном догори. Ніна взяла його й побачила три пропущені дзвінки від Віктора. Перший — невдовзі після того, як вона зірвалася бігти через ліс. Потім ще два, з невеликими проміжками.
— Тричі дзвонив, — сказала вона.
— Передзвонювати не треба.
— Я й не збиралася.
Гліб кивнув.
— Тоді так. Сьогодні залишаєтеся тут. Уранці відвезу вас до міста. Тут є інша дорога, через лісові ділянки. На трасу вийдемо далеко від того місця, де він вас залишив.
— До Ліди, — сказала Ніна. — Я поїду до подруги.
— Вона прийме?
