— За пару годин, мабуть.
— Ти гаразд?
— Фізично — так. Тільки подряпини.
У слухавці стало тихо. Ліда явно вчепилася за це слово.
— Приїжджай, — сказала вона вже іншим голосом. — Я вдома.
Ніна прибрала телефон. Гліб нічого не спитав.
Коли вони виїхали на трасу, асфальт після лісової дороги видався неправдоподібно гладким. Гліб повернув у бік міста. Далі їхали майже мовчки, але мовчання не тиснуло.
Ніна думала про те, що сьогодні їй доведеться зробити багато. Зателефонувати на роботу. Сказати, що не вийде. Попросити кілька днів. Потім вирішити, як забрати документи й речі з квартири.
Самій повертатися туди не можна.
— Речі вдома, — сказала вона вголос.
— Що найважливіше?
— Паспорт, трудові документи, диплом. Решту переживу. Одяг можна купити. Робочий ноутбук не критично, в агенції є техніка.
— Адреса квартири?
Вона назвала.
Гліб кивнув, але нічого не записав і не перепитав. Ніна зрозуміла, що він запам’ятав.
До міста вони в’їхали близько дев’ятої ранку. Ніна продиктувала адресу Ліди. Гліб їхав без навігатора — видно було, що місто він знає добре. Зупинився біля потрібного будинку й заглушив мотор.
Потім дістав із кишені візитівку.
Просту, щільну. Тільки ім’я і номер. Без посади, без логотипів, без показної важливості.
— Коли влаштуєтеся, зателефонуйте. Треба буде поговорити.
Ніна взяла картку.
— Про що?
— Про Віктора і його фірму. Сьогодні наведу довідки. Завтра стане зрозуміліше.
— Це може бути небезпечно для вас.
Гліб подивився на неї майже зі здивуванням.
— Ніно, людина з маленькою фірмою в старій прибудові для мене не небезпечна.
Вона видихнула. Прибрала візитівку до кишені.
— Я зателефоную.
— Добре.
Ніна вийшла з машини й озирнулася. Собака дивився на неї крізь скло спокійно, без тривоги. Гліб уже дивився вперед.
Вона зачинила дверцята й пішла до під’їзду. Почула за спиною, як машина рушила з місця й поїхала.
На третьому поверсі двері вже відчинялися.
Ліда стояла на порозі в домашньому халаті, з чашкою в руці, і дивилася на Ніну так, як дивляться на людину, на яку давно чекали й нарешті дочекалися.
— Заходь, — сказала вона просто.
Ніна переступила поріг. Двері зачинилися за її спиною.
І тільки тоді, у теплі чужого передпокою, вона нарешті затремтіла.
Не від страху.
Від того, що страх почав відпускати.
Ліда налила міцного чаю з лимоном, поставила чашку на кухонний стіл, поруч поклала рушник.
— Спочатку душ. Потім розкажеш.
Ніна не сперечалася.
Під гарячою водою вона простояла довго. Змивала хвою, лісову землю, запах диму від печі, холод ночі й іще щось, чому не було назви. Подряпина на щоці пекла. Коліна нили, коли тепло дісталося до забоїв.
Коли вона вийшла в Лідиному махровому халаті, з рушником на голові, подруга вже чекала за столом. Її телефон лежав екраном донизу — Ліда спеціально прибрала його, щоб не відволікатися.
Ніна сіла, взяла чай і розповіла все.
Не уривками, як Глібові. Не у відповідь на запитання. А підряд — від самого ранку до цього порога.
Про сумку з варенням і шкарпетками. Про дорогу. Про вимкнене радіо. Про раптовий поворот у ліс. Про рушницю і слова: «Думала, я не дізнаюся?» Про біг у шкарпетках, падіння, незнайомого чоловіка з собакою, теплий дім, ніч біля печі, ранкову дорогу і візитівку в кишені.
Ліда слухала мовчки. Жодного разу не перебила. Тільки коли Ніна дійшла до рушниці, пальці подруги міцніше стиснули чашку.
Коли розповідь закінчилася, Ліда кілька секунд дивилася в стіл. Потім підвела очі.
— Ти зараз у безпеці?
— Так. Він не знає, де я.
— Дзвонив?
— Уночі двічі. Зранку поки що ні.
— Телефон оформлений на тебе?
— Так.
— Геолокація? Він міг поставити стеження.
Ніна завмерла.
Про це вона не подумала.
Ліда мовчки взяла її телефон і почала перевіряти застосунки. За кілька хвилин обличчя в неї стало жорсткішим.
— Ось. Застосунок для контролю місцеперебування. Працює у фоновому режимі. Ти ставила?
— Ні.
— Значить, він.
Ліда не стала чекати, поки Ніна оговтається. Видалила застосунок, перезавантажила телефон і поклала його назад.
— Тепер немає. Але вчора ввечері й уночі він міг бачити, що ти в лісовій зоні.
— Чому він не приїхав?
