— Не наважився. Або чекає.
Ліда повернулася на місце.
— Ніно, він вивіз тебе в ліс із рушницею. Ти розумієш, що це вже не «складний характер»?
— Розумію.
— І що додому тобі не можна?
— Розумію.
— Добре.
Ліда кивнула так, ніби всередині неї вже вибудувався порядок дій.
— Тоді план. Перше: ти живеш у мене. Кімната одна, але розмістимося. Білизна є. Друге: документи. Паспорт потрібен насамперед, решта потім. Третє: заява в поліцію.
— Лідо…
— Я знаю, що ти скажеш. Що пострілу не було. Що це слово проти слова. Але є свідок. Гліб бачив тебе, чув його, бачив рушницю. Якщо він підтвердить, це вже не просто твої слова.
Ніна мовчала.
— Я не готова просто зараз, — сказала вона нарешті.
— Просто зараз і не треба. Спочатку прийди до тями. Але «не зараз» не повинно перетворитися на «ніколи».
— Не перетвориться.
Ліда встала й знову поставила чайник. Старий чай уже охолов, поки вони говорили. Потім дістала з шафи печиво, висипала на тарілку й поставила на стіл.
Ці прості рухи — чайник, чашки, печиво — раптом виявилися рятівними. Вони повертали у світ, де є кухня, подруга, теплий халат і можливість говорити без страху.
— Цей Гліб, — сказала Ліда, не обертаючись. — Морозов?
— Так.
— «Морозов Проєкт»?
— Він так сказав.
Ліда обернулася й подивилася на неї уважніше.
— Ти розумієш, хто це?
— Будівельна компанія. Я бачила їхні логотипи.
— Це один із найбільших забудовників у місті. У нього великі об’єкти, офіс у центрі й дуже серйозні зв’язки серед місцевих чиновників.
Вона помовчала.
— І ця людина вивезла тебе з лісу на старому позашляховику й нагодувала гречкою?
— Саме так.
— Цікава людина, — сказала Ліда без іронії.
— Він сказав, що наведе довідки про Віктора і його фірму. І що нам треба буде поговорити.
Ліда знову сіла за стіл, налила свіжого окропу.
— Ти йому віриш?
Ніна замислилася. Не автоматично, не з вдячності. По-справжньому.
— Він не давав підстав не вірити. Не обіцяв нічого зайвого. Не говорив красивих слів. Просто робив те, що сказав.
Вона обхопила чашку.
— Це незвично.
Ліда кивнула.
— Зателефонуй йому сьогодні. Не тягни.
— Він сказав, коли влаштуюся.
— Ти вже влаштувалася. Сидиш у халаті на моїй кухні. Значить, увечері зателефонуєш.
Близько полудня зателефонував Віктор.
Ніна дивилася на екран, де світилося його ім’я. Вона ніколи не перейменовувала його в телефоні ні зло, ні нейтрально. Просто «Віктор». Ніби це ім’я саме по собі нічого не означало.
Ліда сиділа поруч і мовчала.
Ніна скинула дзвінок.
За хвилину прийшло повідомлення:
«Де ти? Приїжджай додому. Поговоримо».
Вона показала екран подрузі.
— Не відповідай, — сказала Ліда. — Він продовжуватиме. Нехай. Твоє мовчання — це вже відповідь.
Ніна прибрала телефон.
Вони пообідали тим, що знайшлося в холодильнику: яєчнею з помідорами й сиром. Їли майже мовчки, але це мовчання було мирним. Після обіду Ліда пішла працювати до сусідньої кімнати, а Ніна залишилася на кухні сама.
Вона дістала візитівку Гліба.
Щільний картон. Якісний друк. Ім’я і номер. Більше нічого.
Ніна довго тримала її в руках, потім набрала повідомлення:
«Це Ніна. Я в подруги. Все гаразд. Ви казали, що буде розмова. Я готова, коли вам зручно».
Вона надіслала й поклала телефон на стіл.
Відповідь прийшла за кілька хвилин.
«Завтра о 10. Надішліть адресу. Заїду».
Ніна надіслала адресу. Гліб прочитав повідомлення й більше нічого не написав.
Вона підійшла до вікна.
Унизу текло звичайне міське життя: машини, люди, магазин біля дому, жінка з пакетом, чоловік біля під’їзду. Усе було таким самим, як учора. Але вчора вона була іншою людиною — тією, що сідає в машину до чоловіка, мовчить, коли він мовчить, і рахує стовпи, коли стає страшно.
Сьогодні Ніна стояла біля чужого вікна й нічого не рахувала.
Просто дивилася.
І цього було досить.
Гліб приїхав рівно о десятій.
Не на старому позашляховику, який Ніна запам’ятала з лісової дороги, а на темному строгому седані. Машина зупинилася біля під’їзду так точно, ніби водій робив це сотні разів. Ніна спостерігала з вікна, як Гліб вийшов, поправив пальто, коротко оглянув двір і попрямував до дверей.
Ліда відчинила йому одразу, не чекаючи дзвінка в домофон. Ніна попросила її залишитися вдома. Не тому, що боялася Гліба. Радше тому, що надто довго жила у світі, де довіра була небезпечною розкішшю, і тепер їй потрібно було, щоб поруч була людина, якій вона вже вірила.
Гліб увійшов, зняв пальто й повісив його на гачок у передпокої. Привітався з Лідою спокійно, на ім’я. Ніна заздалегідь написала йому, що подруга буде присутня, і він не виказав ні здивування, ні невдоволення.
На кухні Ліда поставила перед ними каву. Три чашки, цукорниця, маленька тарілка з печивом — усе виглядало майже буденно, якби не знати, заради чого ця людина прийшла.
Гліб сів за стіл, поклав перед собою звичайну картонну теку без написів і відразу перейшов до справи.
— Я навів довідки.
Ніна відчула, як усередині все напружилося.
— Про Віктора?
