— Про нього і його фірму.
Він відкрив теку й розклав кілька аркушів. Ніна побачила таблиці, дати, назви організацій, рядки з реєстраційними даними. Для неї це виглядало сухо й незрозуміло, але з того, як Гліб торкався паперів, було ясно: він приніс не припущення.
— Фірма зареєстрована кілька років тому, — почав він. — Основна діяльність — допомога з оформленням дозвільних і супровідних документів для будівельних об’єктів. Невеликий бізнес, але зав’язаний на репутації й коректності паперів.
Ліда сіла поруч із Ніною й уважно слухала.
— У фірми є ліцензія, — продовжив Гліб. — Її продовжували менш як рік тому. І ось тут починається цікаве.
Він підсунув один аркуш ближче до них.
— У пакеті документів на продовження була довідка від організації, яка на той момент уже припинила діяльність.
Ніна не відразу зрозуміла.
— Тобто?
— Тобто довідку або зробили заднім числом, або вона підроблена. У будь-якому разі це підстава для перевірки.
Ліда підвела очі.
— Звідки у вас це?
— Із відкритих реєстрів. Якщо знати, де шукати, багато що лежить на поверхні.
Гліб не став пояснювати більше. Переклав наступний аркуш.
— Крім того, у Віктора є кілька чинних договорів із місцевими замовниками. Невеликі суми, але для його фірми вони важливі. Якщо ліцензія опиниться під питанням, договори теж почнуть перевіряти. Для такої контори навіть тимчасове призупинення роботи може стати важким ударом.
Ніна дивилася на папери, але бачила не таблиці. Перед очима чомусь стояв кабінет Віктора: старий стіл, важке крісло, печатка, яку він любив тримати в руці, коли говорив телефоном. Для нього ця фірма була не просто роботою. Це була територія, де він почувався господарем.
— Це може зруйнувати його бізнес, — сказала вона.
— Не обов’язково зруйнувати, — спокійно відповів Гліб. — Але сильно ускладнити життя. Штрафи, перевірки, ризик втратити договори, замороження роботи. Для маленької фірми з двома працівниками цього досить, щоб перестати почуватися недоторканним.
Він узяв чашку кави, зробив ковток і поставив назад.
— Я не збираюся його знищувати. Я збираюся з ним поговорити.
— Поговорити? — перепитала Ніна.
— Особисто. У його офісі. Він має зрозуміти, що в нього є вибір.
Ліда трохи примружилася.
— Який саме вибір?
— Підписати документи на розлучення спокійно — і я не подаю запит на перевірку. Не підписати — перевірку буде запущено. Законно, офіційно, на конкретних підставах.
На кухні повисла тиша.
Ліда повільно кивнула, але в її погляді залишалася обережність.
— Це тиск.
— Юридичний, — сказав Гліб. — Я не погрожуватиму йому нічим незаконним. Я повідомлю, що знаю про порушення й маю право звернутися із запитом. Це правда. Я скажу, що сімейні питання можна вирішити цивілізовано. Це теж правда. Як він розпорядиться цією інформацією — його вибір.
Ніна опустила очі на свої руки. Садна вже майже затяглися, лишилися тонкі темні кірочки. Ще вчора вона бігла лісом, не розуміючи, вистрілить він чи ні. А сьогодні хтось сидів на кухні в її подруги й розкладав перед нею шлях до свободи, ніби це робоче завдання, складне, але розв’язуване.
— Глібе, — сказала вона тихо.
Він подивився на неї.
— Навіщо вам це?
— Я вже відповідав.
— У лісі — так. Ви почули крик і не пройшли повз. Але це інше. Перевірки, фірма, розмова з Віктором. Це вже не випадкова допомога.
Гліб якийсь час мовчав. Потім відкинувся на спинку стільця й подивився у вікно.
— У мене була сестра, — сказав він. — Молодша.
Ніна відразу відчула, що зараз він говорить неохоче, але чесно.
— Вона прожила кілька років із людиною, яка робила майже те саме. Без лісу, без рушниці, але суть була схожа. Контроль, приниження, страх, вічне відчуття провини.
Ліда перестала рухати чашку по столу.
— Коли вона нарешті пішла, було пізно не для життя. Вона жива, зараз у неї все інакше. Але пізно для того, що вже було втрачено. Робота, здоров’я, упевненість у собі, роки.
Гліб замовк, потім продовжив:
— Тоді я не втрутився. Вирішив, що дорослі люди самі розберуться. Що це не моя справа. Що якщо вона захоче допомоги, сама попросить.
Він повернув погляд до Ніни.
— Вона вибралася. Але ціна була надто високою. Тому тепер, коли я бачу подібне, я не вдаю, що це мене не стосується.
На кухні стало зовсім тихо.
Ліда підвелася і, хоча ніхто не просив, долила всім кави. Видно, їй треба було зробити бодай щось руками.
— Коли ви збираєтеся йти до Віктора? — спитала вона.
— Завтра вранці. Його офіс відчиняється з дев’ятої, але сам він зазвичай з’являється ближче до пів на десяту.
Ніна підвела голову.
— Ви вже знаєте його розклад?
— Я навів довідки, — спокійно повторив Гліб.
І цим, схоже, вважав пояснення достатнім.
— Що мені потрібно зробити? — спитала Ніна.
— Нічого. Вас там не буде. Ви залишаєтеся тут.
Він почав збирати аркуші назад у теку, але зупинився.
— Одне питання. Квартира, машина, майно — що у вас спільне?
— Квартира його. Він купив її ще до шлюбу. Машина теж його. Меблі частково мої, частково його, але мені це не потрібно. Мені потрібні документи й одяг. Решта нехай залишається.
— Документи де?
— Вдома.
— Ключ є?
