Ніна машинально торкнулася кишені халата. Ключі були з нею від того самого дня. Вона дістала зв’язку й поклала на стіл.
Гліб узяв її, швидко знайшов потрібний ключ і кивнув.
— Сьогодні вдень заберу документи.
— Сам?
— Так.
— Віктор може бути вдома.
— У цей час він зазвичай в офісі. Ви самі сказали, що він працює до вечора.
— Зазвичай так.
— Значить, поїду вдень.
Він прибрав ключ до кишені.
— Документи привезу ввечері. Завтра вранці поговорю з ним. Післязавтра вже буде зрозуміло, як швидко все піде.
Гліб підвівся. Застебнув пальто.
— Дякую за каву, — сказав він Ліді.
Вона провела його до дверей. Ніна залишилася сидіти за столом, дивлячись на порожню чашку.
Усе відбувалося надто швидко.
Після п’яти років нерухомості, обережності, відкладання, страху будь-який крок здавався різким. Але десь глибоко вона розуміла: інакше не можна. Повільно — означає дати Вікторові час. Повільно — означає знову почати сумніватися. Повільно — означає повернутися туди, де її вже майже не залишилося.
Двері зачинилися.
Ліда повернулася на кухню й сіла навпроти.
— Ну?
— Ну, — тихо повторила Ніна.
— Він завтра піде до Віктора.
— Так.
Ліда помовчала.
— Ти не боїшся, що Віктор зірветься?
Ніна замислилася чесно. Уявила Віктора за його столом у тісному кабінеті, з важким поглядом і звичкою говорити зверхньо. А навпроти — Гліба, спокійного, зібраного, такого, що говорить тихо й так, що кожне слово лишає слід.
— Ні, — сказала вона нарешті. — Віктор уміє тиснути тільки на тих, кого вважає слабшими. Гліб не слабший.
Удень Гліб справді з’їздив до квартири.
Ніна весь цей час ходила по Лідиній кімнаті, не знаходячи собі місця. То сідала на диван, то вставала, то брала телефон, то знову відкладала. Їй здавалося, що зараз неодмінно зателефонує Віктор, щось відчує, повернеться додому, застане Гліба, почнеться скандал.
Але телефон мовчав.
Гліб приїхав ближче до вечора. Ліда відчинила двері, і він передав Ніні акуратну сумку. Усередині лежали паспорт, документи про освіту, трудові папери, кілька тек із важливими довідками, зарядка від ноутбука, трохи одягу, косметичка і навіть маленька коробочка з прикрасами, про яку Ніна майже забула.
Вона розкрила коробочку й на секунду заплющила очі.
— Я не просила це забирати.
— Речі лежали поруч із документами, — сказав Гліб. — Вирішив, що можуть бути важливі.
Ніна провела пальцем по кришці.
— Дякую.
— У квартирі все тихо. Його не було.
— Ви нічого не залишили помітного?
— Ні. Взяв тільки те, що могло належати вам. Двері зачинив. Ключ повернув.
Він поклав зв’язку на стіл.
Ніна взяла ключі, але чомусь вони вже не здавалися їй колишніми. Ще недавно ця зв’язка була перепусткою додому. Тепер — просто метал.
— Завтра вранці? — спитала вона.
— Так. Потім напишу.
— Будьте обережні.
Гліб подивився на неї з тією самою спокійною прямотою.
— Я буду точним. Це краще за обережність.
Він пішов.
Ніна довго сиділа біля сумки, перебираючи документи. Паспорт. Диплом. Трудова книжка. Папери, без яких людина в звичайному житті ніби не існує. Усе це лежало перед нею — отже, вона вже не була цілком у його руках.
Уранці Гліб поїхав до Віктора.
Офіс фірми містився в старій одноповерховій прибудові до житлового будинку, у непримітному районі, де все було зроблено для користі, а не для краси. Вивіска над входом вицвіла, одна літера трохи відійшла від кріплення. Гліб помітив це ще з вулиці.
Він припаркувався не біля дверей, а трохи далі. Подивився на годинник. Пів на десяту. Почекав кілька хвилин, потім вийшов із машини, застебнув пальто й попрямував до входу.
Усередині його зустрів маленький приймальний куток. Стіл секретарки, кілька стільців біля стіни, троє дверей. За одними хтось говорив телефоном.
Молода дівчина за столом підвела очі.
— Вам призначено?
— Мені до Віктора.
— Він зайнятий. Ви записані?
— Ні.
— Тоді я не можу…
— Скажіть йому: Гліб Морозов.
Він сказав це без грубості, але так, що сперечатися стало важко.
Дівчина підвелася, постукала в середні двері й прочинила їх. Тихо вимовила прізвище. З кабінету долинула пауза, потім роздратований голос:
— Який ще Морозов? Хай записується.
Дівчина винувато подивилася на Гліба.
— Він каже…
— Я чув.
Гліб підійшов до дверей, відчинив їх повністю й увійшов.
Кабінет виявився майже таким, яким він його уявляв за розповідями Ніни. Великий стіл із товстим склом поверх дерев’яної стільниці — спроба надати приміщенню ваги. Сейф у кутку. Настінний календар із гарним краєвидом, явно подарований кимось із клієнтів. Комп’ютер із великим монітором, кілька тек, печатка на підставці.
Віктор сидів за столом.
Широкоплечий, важкий, з обличчям людини, звиклої, що до неї приходять просити. Коли Гліб увійшов без запрошення, в його очах спалахнуло роздратування.
— Ви хто такий? — спитав Віктор, навіть не вставши.
Гліб зачинив за собою двері. Підійшов до стільця навпроти й сів без дозволу. Поклав теку на стіл.
— Гліб Морозов. Компанія «Морозов Проєкт». Чули?
