Навесні 1999 року все змінилося остаточно. Марина сказала мені про це вранці коротко: «Буде дитина».
Я стояв біля печі з кухлем у руках і кілька секунд просто мовчав. Не від розгубленості, а від чогось теплого й гострого водночас, що піднялося зсередини й не хотіло вкладатися в жодне слово. Оксана повідомила пізніше, посеред розмови про щось зовсім інше, ніби між іншим, але сама дивилася просто й чекала реакції.
Я її не розчарував — відреагував краще, ніж вона очікувала.
Одного вечора Лариса дістала з дерев’яного ящика під тапчаном складений аркуш паперу, розгорнула й мовчки передала мені. Дитячий малюнок. Вона знайшла його серед батькових паперів.
Малюнок був зроблений ще в її дитинстві, простим олівцем. На ньому були галявина, три маленькі дівчинки і поруч із ними батько, намальований більшим.
Під малюнком дитячим почерком було написано: «Наша сім’я». Я тримав цей аркуш і не відразу знайшов, що сказати. Лариса дивилася на мене спокійно.
Потім вона забрала аркуш, акуратно склала й прибрала назад. Більше нічого не знадобилося. Терміни вагітності в сестер різнилися на два-три місяці.
Так вийшло — без плану, просто життя. Марина народжувала діловито й мовчки. Оксана вимагала, щоб я тримав її за руку й не смів відвертатися. Лариса народжувала тихо, міцно стиснувши зуби й не відпускаючи моєї долоні.
Усі троє дітей виявилися хлопчиками. До осені 1999 року нас стало семеро. Галявина, яка раніше здавалася порожньою, раптом стала живою.
Вона наповнилася сміхом, криками й біганиною. Ліс довкола лишався незмінним. Але це місце вже не було глухим кутком на карті…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
