Я офіційно звільнився з лісництва у 2003 році. Написав заяву, здав спорядження, попрощався з Бондаренком. Він подивився на мене, помовчав і сказав: «Зрозумів». Більше нічого. Галявина нікуди не поділася.
До 2005 року, через сім років після нашої зустрічі, я зрозумів, що нам час налагодити зв’язок із зовнішнім світом. Не для того, щоб піти: дітям були потрібні школа, документи й світ назовні, яким би він не був.
Діяли поступово й обережно. Я знайшов у найближчому місті колишнього товариша по службі з інженерно-будівельної частини. На той час він працював у місцевій адміністрації. Я пояснив ситуацію без подробиць.
В обмін на частину вмісту третього ящика він допоміг із паперами без зайвих запитань. Сестри отримали документи, діти — свідоцтва про народження.
Кам’яний дім і досі стоїть: вапняк у цьому місці міцний, і кладка тримається. Старший син Марини, Максим, живе там постійно. Йому двадцять чотири.
Він займається господарством і схожий на мене в молодості — та сама звичка мовчати й робити. Іноді я думаю про те, що було б, якби того жовтневого дня я натиснув кнопку на рації й повідомив куди слід.
Усе було б правильно. За інструкцією, за законом. І нічого цього не було б.
Ні дому, ні дітей, ні семи років життя, які я вперше за весь час прожив цілком. Олена мала рацію. Не можна жити наполовину.
Життя не питає, коли дає другий шанс. Воно просто кладе його перед людиною й чекає, поки та наважиться.
