Життя без прикрасЯ офіційно звільнився з лісництва у 2003 році. Написав заяву, здав спорядження, попрощався з Бондаренком. Він подивився на мене, помовчав і сказав: «Зрозумів». Більше нічого. Галявина нікуди не поділася.
До 2005 року, через сім років після нашої зустрічі, я зрозумів, що нам час налагодити зв’язок із зовнішнім світом. Не для того, щоб піти: дітям були потрібні школа, документи й світ назовні, яким би він не був.
Діяли поступово й обережно. Я знайшов у найближчому місті колишнього товариша по службі з інженерно-будівельної частини. На той час він працював у місцевій адміністрації. Я пояснив ситуацію без подробиць.
В обмін на частину вмісту третього ящика він допоміг із паперами без зайвих запитань. Сестри отримали документи, діти — свідоцтва про народження.
Кам’яний дім і досі стоїть: вапняк у цьому місці міцний, і кладка тримається. Старший син Марини, Максим, живе там постійно. Йому двадцять чотири.
Він займається господарством і схожий на мене в молодості — та сама звичка мовчати й робити. Іноді я думаю про те, що було б, якби того жовтневого дня я натиснув кнопку на рації й повідомив куди слід.
Усе було б правильно. За інструкцією, за законом. І нічого цього не було б.
Ні дому, ні дітей, ні семи років життя, які я вперше за весь час прожив цілком. Олена мала рацію. Не можна жити наполовину.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.