За три тижні я почав переносити на галявину все, що зміг дістати, не викликавши запитань: двісті метрів мотузки, набір доліт і стамесок, цвяхи трьох розмірів, шматок брезенту розміром шість на вісім метрів і чотири мішки цементу.
Переносив вантаж частинами, у кілька заходів. Кожен перехід із вантажем займав три дні.
Стару книжку з будівництва з бруса й каменю я взяв у Бондаренка під приводом, що хочу укріпити кордон. Оксана зустріла мене на краю галявини, подивилася на вантаж, потім на мене. Спитала: «Цемент навіщо?» Я відповів: «Будуватиму». Вона помовчала секунду й сказала: «Добре».
Камінь тут був усюди. Вапняк. Міцний, добре колеться по шару, лягає рівно.
Ще в армії, на інженерних роботах у віддаленому регіоні, я навчився основ кам’яної кладки: як вибрати основу, перев’язати кути й вести стіну без опалубки. Місце вибрали разом.
Місце було вище схилом: з півночі його прикривали дві ялини, з півдня освітлювало сонце, а під ногами був скельний вихід. На такій основі можна було будувати, не боячись, що фундамент просяде. Я сам закладав фундамент упродовж трьох днів.
Марина підходила, мовчки дивилася, а одного разу вказала на тріщину в кутовому камені. Вона мала рацію. Я переклав кладку.
Лариса носила воду для розчину. Вона бачила, що потрібно, і робила. Щоразу, проходячи повз, на секунду затримувалася поруч, не торкаючись, просто лишаючись поблизу.
Я це помічав і продовжував працювати. До перших стійких морозів стіни піднялися до висоти одного метра двадцяти сантиметрів. До грудня ми накрили дім дахом.



Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.