За три тижні я почав переносити на галявину все, що зміг дістати, не викликавши запитань: двісті метрів мотузки, набір доліт і стамесок, цвяхи трьох розмірів, шматок брезенту розміром шість на вісім метрів і чотири мішки цементу.
Переносив вантаж частинами, у кілька заходів. Кожен перехід із вантажем займав три дні.
Стару книжку з будівництва з бруса й каменю я взяв у Бондаренка під приводом, що хочу укріпити кордон. Оксана зустріла мене на краю галявини, подивилася на вантаж, потім на мене. Спитала: «Цемент навіщо?» Я відповів: «Будуватиму». Вона помовчала секунду й сказала: «Добре».
Камінь тут був усюди. Вапняк. Міцний, добре колеться по шару, лягає рівно.
Ще в армії, на інженерних роботах у віддаленому регіоні, я навчився основ кам’яної кладки: як вибрати основу, перев’язати кути й вести стіну без опалубки. Місце вибрали разом.
Місце було вище схилом: з півночі його прикривали дві ялини, з півдня освітлювало сонце, а під ногами був скельний вихід. На такій основі можна було будувати, не боячись, що фундамент просяде. Я сам закладав фундамент упродовж трьох днів.
Марина підходила, мовчки дивилася, а одного разу вказала на тріщину в кутовому камені. Вона мала рацію. Я переклав кладку.
Лариса носила воду для розчину. Вона бачила, що потрібно, і робила. Щоразу, проходячи повз, на секунду затримувалася поруч, не торкаючись, просто лишаючись поблизу.
Я це помічав і продовжував працювати. До перших стійких морозів стіни піднялися до висоти одного метра двадцяти сантиметрів. До грудня ми накрили дім дахом.
Чотири кімнати, піч із двома топками, критий перехід у льох. Це був найкращий дім, який я збудував у житті. Не тому, що вмів, а тому, що знав, для кого…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
