— Не смійте її ховати, поки вона дихає, — сказав він. — Жива вона. Значить, будемо лікувати, доглядати, боротися.
— Хлопче, не кажи того, про що потім пошкодуєш, — втомлено мовив батько. — Знайдеш собі здорову дівчину, родину заведеш. Навіщо тобі така ноша?
— Я сказав, що одружуся з Мирославою. Значить, одружуся.
— Куди вона тобі дружина? — мати схопила його за рукав, у розпачі майже шепочучи. — Вона ж тобі ні дому, ні дітей, ні звичайного життя дати не зможе.
— Це не вам вирішувати, — відповів Назар уже спокійніше, але твердо. — Я дав слово. І від слова не відмовляюся.
Весілля у звичному розумінні не було. Ні пісень, ні гостей, ні довгих столів. Покликали представника з місцевої адміністрації, оформили все вдома. Коли Мирославу спитали, чи згодна вона стати дружиною Назара, вона лише моргнула. Усі сприйняли це як згоду. Назар надяг їй обручку, а потім зняв і повісив на ланцюжок собі на шию: на її нерухомій руці прикраса могла загубитися або заважати догляду. Свою обручку він носив не знімаючи.
Після цього він забрав Мирославу до себе. Дім у нього тоді пустував: мати переїхала до сестри, здоров’я в неї стало слабким. Так вони й зажили вдвох. Він учився годувати дружину, перевертати, обмивати, міняти білизну, розуміти її за очима й слабкими рухами вій. Прийомні батьки Мирослави спершу приходили часто, потім рідше. Переконалися, що донька доглянута, що Назар не втомився від свого рішення, що очі в Мирослави поруч із ним стали спокійнішими, і залишили молодих жити своїм важким життям.
Дітей у них не було. Назар намагався не показувати, як ця думка часом різала серце. Він знав: Мирославі болючіше вдвічі. Через деякий час вона почала говорити — спершу окремими звуками, потім короткими словами. Мова давалася їй важко, часто збивалася, зміст доводилося вгадувати. Назар хотів був спитати, що сталося тієї ночі біля млина, але зупинив себе. Якщо там сталося щось страшне, навіщо знову рвати їй душу? Минулого не зміниш. А сили треба берегти на життя.
Він пішов із лісництва й улаштувався на завод. Зарплата лісника була надто мала: Мирославі потрібні були ліки, обстеження, можливо, лікування у великій клініці, а може, колись і за кордоном. Завод не робив його щасливим, але дозволяв жити, платити за необхідне й потроху відкладати.
Так і тяглися роки — аж до того самого вечора, коли Назар знайшов у лісі двох дівчаток.
Поки він їхав на роботу, його думки знову й знову поверталися до Дарини й Мар’яни. Дивно влаштоване життя: одні моляться про дитину й не отримують, інші залишають малюків у лісі, ніби непотрібну річ. Він усе ще сподівався, що дівчатка просто заблукали. Але ніч уже опустилася, а довкола не чути було ні криків, ні пошуків, ні сирен. Із табору ніхто не бігав із ліхтарями. Ніхто не прочісував ліс. Для загублених дітей тиша була надто довгою.
Назар згадав одну давню розмову з Мирославою. Якось вона спитала його, кого б він вибрав, якби в неї була сестра-близнючка, така сама зовні.
Він тоді засміявся:
