Життя без прикрас— Вітю, прошу тебе, вияви великодушність. Я не виправдовую твою матір, ти знаєш. Але пробач їй нарешті. Мені здається, вона збожеволіла. Чи відчуває, що скоро помре? Вона сама на себе не схожа, якась жалюгідна подоба колишньої себе. Може, якщо ти приїдеш, щось зміниться. Адже вона може потрапити до лікарні — подумай, що тоді буде.
Телефон був увімкнений на гучний зв’язок. Іра вперше почула голос рідного батька — твердий, рішучий.
— Тату, до цієї жінки мені байдуже. Тобі я завжди радий, для тебе мій дім відкритий. А її в моєму житті немає. Пробач.
Ірина й далі стояла на сходах. Підступили сльози, але плакати вона не хотіла й судомно хапала ротом повітря, намагаючись заспокоїтися.
З батькових слів вона зрозуміла, що він дуже любив її маму, якщо за стільки років не зміг пробачити своїй матері. Іра зловтішалася: до Тамари Романівни вона відчувала те саме, що й він.
Коли кроки Миколи Григоровича стихли, дівчина побігла до себе. Треба було змінити няню й нарешті побути з Максимком.
Розмову чула й Тамара Романівна. Вона збиралася перед сном спуститися в сад, подихати повітрям, але стала свідком неприємної для себе бесіди. Дочекавшись, поки чоловік піде й стихнуть його кроки, повернулася до своєї кімнати й надіслала Вікторові коротке повідомлення — лише чотири слова.
Нехай Микола Григорович апелює до шляхетності й високих почуттів. Вона все життя чинила з власної волі й могла дозволити собі більше.
Іншим лише здавалося, що операція її змінила. Тамара Романівна залишалася колишньою: сильною, впевненою в собі, рішучою, готовою йти по головах. Тепер вона чекала ні багато ні мало оплесків. Ризикнула життям, щоб переконатися у своїй правоті, й вважала, що заслужила захоплення та вдячність.
Вона зателефонувала Богданові, який уже збирався відпочивати, й наказала терміново повернутися до особняка: треба було приготувати легкий святковий стіл із шампанським. Потім покликала Ірину, сказавши, що їй потрібна допомога.
Іра розгубилася. Няню вона вже відпустила, залишити малюка було ні з ким. Господиня великодушно дозволила взяти його із собою: нехай грається поруч із ними.
Довелося повертатися. Ірина відразу попрямувала до кімнати Тамари Романівни, але та виявилася порожньою. Господиня в цей час була в чоловіковій спальні.
— Миколо, ти вже спати зібрався? — запитала вона глузливо. — Одягай пристойну сорочку й штани. До нас син їде.
Микола Григорович із жахом глянув на неї. Тепер він вирішив, що дружина остаточно втратила розум. Лише п’ятнадцять хвилин тому Віктор ясно дав зрозуміти: до цього дому він не приїде, поки тут жива його мати. Чекати на сина було безглуздо.
Однак засмучувати Тамару ще дужче чоловік не хотів. Він одягнувся, як вона просила, і покірно пішов за нею.
У вітальні Богдан закінчував накривати на стіл. На ньому вже стояли шампанське, віскі, закуски, делікатеси й фрукти.
— Тамаро Романівно, ще щось потрібно? — улесливо запитав він, боячись ненароком розсердити непередбачувану господиню.
— Поклич покоївку. Нехай нарве квітів і розставить вази по всій вітальні.
Богдан одразу виконав розпорядження. Через п’ятнадцять хвилин кімната потопала в букетах: їх поставили всюди, де знайшлося місце.
Присутні тривожно перезиралися. Ніхто не розумів, чого тепер чекати від Тамари Романівни. Особливо тяжко, здавалося, було її чоловікові: Микола Григорович то бліднув, то хапався за серце. Сьогодні дружина здавалася ще дивнішою, ніж останніми днями.
Зі сходів, що вели з першого поверху до вітальні, долинули кроки. До кімнати ввійшов Віктор.
Кухар, покоївка й Іра його не знали. Усі вони почали працювати тут уже після того, як син господарів перестав бувати в батьків. Тамара Романівна вважала за потрібне сама представити йому присутніх.
— Ну що, синку, час нам миритися, — сказала вона з усмішкою. — Знайомся: Богдан, наш кухар. Віра Степанівна, покоївка. А це Іра, моя помічниця.
Віктор глянув на дівчину, і всім здалося, що він ледве тримається на ногах.
— Іра? А прізвище в тебе яке?
— Лісовська.
Після розлучення Ірина так і не змінила прізвища. Тепер, побачивши хвилювання гостя, вона зрозуміла: перед нею батько. Кожен, хто знав її маму, казав, що Іра — її копія.
— А в мами яке прізвище? — запитав Віктор.
— Коваль.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.