Життя без прикрас— Розумні. Лінуються, але розумні. Один таке запитання поставив, що я не відразу знайшов відповідь.
Він помовчав.
— Добре, коли тебе ставлять у глухий кут. Значить, ще не все в голові заіржавіло.
Мирослава дивилася на нього.
— Ти інший, коли говориш про це.
— Який?
— Живий.
Він довго дивився в горнятко.
— Ти теж жива, коли говориш про операції.
Вона не відповіла. Але запам’ятала.
Навесні сталася розмова з Валентином Богдановичем.
Мирослава потім подумки називала її саме так — «розмова». Без уточнень. Так простіше було не надавати їй зайвої ваги, хоча вага в неї була.
Валентин перехопив її в коридорі між змінами.
— Є хвилина?
— Є.
Він виглядав незвично. Не насмішкувато. Радше ніяково.
— Я дивився твої історії хвороби за останні місяці. Ті, що ти вела сама.
— І?
— Добре ведеш. Чисто. Рівно. Без зайвої самодіяльності, але й без боягузтва.
Мирослава чекала.
— Ти добре працюєш, — сказав він. — Дуже добре. Краще за деяких, хто тут десять років ходить у білому халаті.
— Я знаю.
Він ледь усміхнувся.
— Знаєш, значить?
— Так.
— Ну, я хотів сказати це вголос.
Він помовчав.
— Поліщук пропонуватиме тобі повну ставку. Я рекомендував.
— Чому?
— Тому що вмію відрізняти доброго хірурга від поганого.
Пауза.
— І тому що був неправий. Спочатку.
Мирослава дивилася на нього.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.