Цього виявилося досить.
Перші тижні вдома були дивними. Не поганими. Саме дивними.
Вони обоє звикли жити на самоті. Мирослава — у своїй зібраній, стриманій тиші. Остап — у багаторічній відсутності постійного місця. Тепер їм треба було вчитися існувати в одній квартирі, на одній кухні, чути чужі кроки за стіною й не сприймати присутність іншої людини як вторгнення.
Вони вставали рано. Пили чай на маленькій кухні. Іноді розмовляли. Іноді мовчали. І мовчання поступово переставало бути незручним.
Остап почав читати. Спочатку подаровану книжку. Потім попросив щось складніше. Мирослава принесла старі підручники з механіки, що залишилися в неї зі студентських часів. Він читав повільно, робив олівцеві позначки на полях — акуратно, дрібним рівним почерком.
Одного разу Мирослава повернулася після нічного чергування й побачила на кухонному столі схему. Від руки, з поясненнями, лініями, розрахунками. Якийсь механізм, намальований так упевнено, ніби креслярська пам’ять жила в пальцях окремо від травмованої голови.
Вона довго дивилася на аркуш.
Руки пам’ятають.
Навіть коли пам’ять відмовляє, руки іноді продовжують знати.
Увечері вони розмовляли.
Остап розповідав про роки поневірянь. Не все. Там залишалися провали й темні плями. Різні міста. Випадкова робота. Розвантаження машин, прибирання, сторожування на складі. Зими, коли він ледь не замерзав. Ночівлі в притулках. Вулиці. Голод.
— Я пив, — сказав він одного разу. — Не постійно. Але пив. Щоб не думати.
— Коли перестав?
— Років п’ять тому. Зрозумів, що обмін невигідний. На кілька годин легше, потім гірше.
— Добре, що зрозумів.
— Пізно.
— Краще пізно.
Він подивився на неї.
— Ти завжди так говориш? Коротко й як скальпелем?
— Майже завжди.
— Людям поруч із тобою важко?
Мирослава замислилася.
— Людей поруч було мало.
Він помовчав.
— Тепер є.
Вона підвела на нього очі.
— Тепер є, — погодилася вона.
Перевірка, яку вів Ігор Павлович, рухалася повільно. Надто давно все сталося. Документи частково зникли. Свідки роз’їхалися, померли, забули або воліли не згадувати.
Остап дав офіційні свідчення за три тижні після виписки. Мирослава сиділа поруч, як він попросив. Він говорив довго, з паузами. Іноді уточнював: «Це пам’ятаю точно», «Тут провал», «Оцього не знаю». Слідчий записував спокійно й не квапив.
Людина в доброму пальті більше не з’являлася.
Ігор Павлович сказав, що після фіксації його візиту й початку перевірки він, імовірно, вирішив не ризикувати. Це не означало, що справедливість настане швидко або взагалі настане. Але безпосередня загроза, принаймні, відступила.
— Справедливості може й не бути, — сказав Остап одного вечора. — Двадцять п’ять років. Папери. Строки. Люди.
— Може, — відповіла Мирослава.
— Тебе це не бісить?
Вона подумала.
— Бісить. Але довго злитися невигідно. Сили йдуть.
— Ти завжди рахуєш сили.
— Доводиться.
Аліну виписали за місяць після операції. Аналізи були добрі, знімки чисті, відновлення йшло краще, ніж очікували.
Перед випискою Надія прийшла до Мирослави. Уже не з тремтячими руками, не з грошима, не з безумним страхом в очах. Просто прийшла й сказала:
— Аліна щодня питає про вас. Каже: тітка-лікарка мене полагодила.
Мирослава усміхнулася.
— Передайте їй, що вона сама впоралася. Я тільки трохи допомогла.
Надія похитала головою.
— Ви так говорите, бо вам так простіше. А я знаю, що інші відмовилися. Вони мали право. І ви мали. Але ви не відмовилися.
Мирослава мовчала.
— Чому? — спитала Надія.
Мирослава відповіла не відразу.
— Тому що переді мною була дівчинка, яка не мала померти через те, що дорослі злякалися зіпсувати показники.
Надія кивнула. Більше нічого не сказала. Але біля дверей озирнулася, і її погляд був красномовніший за подяки.
У лютому Остап почав ходити на консультації до місцевого технічного навчального закладу.
Це вийшло майже випадково. Один викладач побачив його схеми, які Мирослава якось узяла на роботу, щоб показати знайомому. Схеми пішли далі. Потім викладач попросив телефон. Вони проговорили годину. Потім ще раз. Потім Остапа запросили на кафедру — просто поспілкуватися зі студентами про конструювання й інженерне мислення.
Він повернувся звідти іншим.
Не зовні. Зовні він залишався тим самим: худий, небагатослівний, трохи повільний після хвороби. Але всередині ніби ввімкнулося світло. Якась частина, що довгі роки існувала лише як втрата, знову знайшла роботу.
— Тобі сподобалося, — сказала Мирослава ввечері.
— Так.
— Студенти?
