— Так. Разом зі свідченнями вашого батька це підстава для перевірки давніх подій. Якщо йдеться про загибель людини й спробу приховати злочин, там будуть правові складнощі, але живий свідок — це серйозно.
— А той чоловік?
— Поки що він офіційно ні в чому не обвинувачений. Але його візит зафіксовано й внесено до матеріалів перевірки. Зазвичай цього достатньо, щоб люди, які вміють рахувати ризики, перестали ходити туди, куди їх не запрошували.
— Тобто він більше не прийде?
— Думаю, ні. Але документи вашому батькові треба відновити якнайшвидше. Поки людина юридично майже ніхто, вона вразлива.
Механізм уже було запущено: архівні підтвердження, заява, тимчасове посвідчення, оформлення страхових паперів. Усе це мало зайняти тижні.
Мирослава вийшла з будівлі слідства в холодний полудень. Сніг лежав сірий, притоптаний, із брудними краями. Вона зупинилася біля дверей, глибоко вдихнула й зателефонувала до лікарні.
— Раїсо, все гаразд. Передайте Остапові Даниловичу: я буду за годину.
Коли вона зайшла до палати, Остап сидів біля вікна.
— Ну? — спитав він одразу.
Вона розповіла все: про службу безпеки, архів, заяву з сумнівним підписом, перевірку.
Остап слухав уважно, зосереджено. Напевно, таким він був колись над кресленнями.
— Я дам свідчення, — сказав він. — Усе, що пам’ятаю. Навіть якщо нічого не вдасться довести. Нехай це буде сказано. Нехай буде записано, що сталося із Софією.
— Добре, — відповіла Мирослава.
У наступні тижні вони робили все, що можна було робити без остаточних документів.
Остап розповідав про Софію. Щовечора потроху, ніби діставав із зачиненої шухляди маленькі речі й передавав Мирославі. Софія боялася грози. Заварювала надто міцний чай. Співала, коли думала, що вдома сама. Одного разу на ринку загубила гаманець, а літня жінка повернула його, і Софія потім увесь день повторювала, що люди кращі, ніж здаються.
Мирослава не плакала, слухаючи. Звичка триматися була сильніша. Але всередині порожнеча повільно наповнювалася. Не щастям. Не спокоєм. Просто подробицями. Мати переставала бути сухим рядком «відомості відсутні» і ставала людиною.
Мирослава розповідала Остапові про себе теж. Не відразу, частинами. Про дитячий будинок. Про Злату, яка померла від перитоніту. Про Мар’яну, яка бачила дракона. Про навчання, першу операцію, першого пацієнта, якого не вдалося врятувати. Чоловік сорока років, інфаркт. Вона зробила все правильно, але він помер, і вона ще довго шукала помилку там, де її не було.
Остап слухав, не перебиваючи.
— Через Злату ти стала хірургинею, — сказав він одного разу.
— Так.
— Значить, зі страшного виросло щось добре.
Мирослава подивилася на нього.
— Жорстока логіка.
— Ні. Просто правда. Те, через що тобі довелося пройти, не стає легшим. Але поруч із цим є люди, яких ти врятувала. Аліна. Я. І, мабуть, ще багато хто.
Вона мовчала.
— Ти вмієш говорити, — сказала нарешті.
— Раніше вмів. Здається, повертається.
Документи прийшли раніше, ніж очікували. За вісімнадцять днів. Тимчасове посвідчення особи, підтвердження даних, папери для страховки.
Коли Мирослава принесла документ до палати й поклала на тумбочку, Остап довго дивився на нього. Потім узяв, відкрив, подивився на фотографію, зроблену в лікарні.
— Ось, значить, який я тепер.
— Нормально виглядаєш, — сказала Мирослава.
Він підвів очі.
— Ти серйозно?
— Ні. Але документ вийшов пристойний.
Він усміхнувся.
Це була перша справжня усмішка за весь час. Коротка, жива. Мирослава запам’ятала її.
Степан Аркадійович дозволив виписку ще за тиждень.
На той час Мирослава домовилася з господинею квартири. Раніше вона знімала одну кімнату в двокімнатній квартирі. Тепер попросила зняти обидві. Господиня була жінкою практичною, зайвих запитань не ставила, тільки назвала суму.
Речей в Остапа майже не було. Лікарняна піжама залишилася на ліжку. З особистого — документи, зошит із записами, книжка, яку подарувала Раїса, і нові черевики, куплені Мирославою, бо старі викинули ще в приймальному відділенні.
У коридорі Раїса чекала їх біля поста.
— Остапе Даниловичу, — сказала вона й простягнула згорток. — Це вам від відділення.
Він розгорнув папір.
Усередині лежала стара потерта книжка з цікавої фізики.
— У нас у сестринській давно лежала, ніхто не знав чия, — пояснила Раїса. — Ви ж інженер. Може, стане в пригоді.
Остап тримав книжку обережно, майже дбайливо.
— Дякую, — сказав він. — Справді.
Раїса кивнула й швидко пішла, ніби боялася, що якщо затримається, незручність стане надто помітною.
Біля виходу з лікарні Остап зупинився. Кілька секунд просто стояв у дверях. Потім ступив назовні.
Надворі був грудень. Морозне повітря, сухий сніг, сіре небо. Він підвів обличчя, примружився.
— Холодно, — сказав він.
— Узимку тут завжди так.
— Пам’ятаю, — тихо відповів він. — Зиму пам’ятаю.
Вони пішли до зупинки. Остап ішов повільніше за Мирославу. Після лікарні нога ще не слухалася до кінця. Але він ішов сам, без опори. Мирослава не підтримувала й не квапила. Просто йшла поруч.
Біля службового входу стояв Валентин Богданович із цигаркою. Він подивився на них. На Мирославу. На Остапа. Потім знову на Мирославу.
Вона кивнула.
Він відповів коротким кивком.
Без слів…
