— Нема за що.
Він пішов далі. Вона постояла кілька секунд і теж пішла. В інший бік. У своїх справах.
У березні, коли сніг почав танути й у дворі лікарні з’явилися перші темні калюжі, Остап сказав за вечірнім чаєм:
— Я хочу туди поїхати.
Мирослава відразу зрозуміла.
— У те місто?
— Так. Там має бути кладовище. Я не пам’ятаю точно де. Але хочу знайти Софію.
Вона поставила горнятко.
— Поїдемо, коли будеш готовий.
— Я готовий.
— Тоді на вихідних.
Вони поїхали в суботу. Кілька годин поїздом. Невелике місто, широкі вулиці, старі будинки, низьке небо. Остап останню годину дивився у вікно й майже не говорив.
Кладовище знайшли через місцевого доглядача. Він пам’ятав пожежу тих років. Пам’ятав молоду жінку. Пам’ятав, де поховали.
Могила виявилася доглянутою. Сусіди з тієї вулиці, де колись жили Остап і Софія, багато років доглядали її самі. Без прохань, без зобов’язань. Просто тому, що пам’ятали.
Остап стояв біля могили довго.
Мирослава стояла трохи осторонь. Досить близько, щоб бути поруч, і досить далеко, щоб не заважати.
Він не плакав. Просто дивився на ім’я на камені.
Потім тихо сказав:
— Я знайшов її, Софіє. Знайшов.
Мирослава не спитала, кого саме він мав на увазі. Софію. Чи її, Мирославу. Можливо, обох.
На зворотному шляху Остап спав. Мирослава дивилася у вікно на поля, голі дерева, рідкі вогні. Згадала Аліну: «тітка-лікарка мене полагодила».
Слово було дитяче. Неточне. І все ж у ньому було щось справжнє.
Хірург не лагодить людей, як механізми. Не повертає світ у попередній стан. Але іноді витягає людину з точки, де все могло обірватися. Іноді повертає тіло до життя. Іноді — пам’ять людині. Іноді — батька доньці.
Мирослава довго думала, що стала лікаркою через Злату. Через ту ніч, коли дорослий поїхав, не розпізнавши біди. Це було правдою. Але не всією.
Вона стала лікаркою ще й тому, що вміла чекати. Вміла не відпускати. Вміла стояти там, де інші вже подумки відступили. Це теж було з дитячого будинку. Із довгих ночей, коли дитина лежить у темряві й чекає незрозуміло чого. Не знає кого. Але десь усередині й далі звучить: ще рано. Ще не все.
Остап прокинувся за годину до приїзду й теж подивився у вікно.
— Про що думаєш? — спитав він.
— Про роботу.
Він повернув голову.
— Брешеш.
Мирослава всміхнулася.
— Трохи.
Він знову подивився назовні.
— Я думав, що не маю права тебе ні про що просити. Після всього. Думав: якщо ти погодишся просто знати, що я живий, це вже більше, ніж я заслуговую.
Мирослава мовчала.
— Але я хочу попросити, — сказав він. — Якщо можна. Просто не зникай. Просто будь.
Вона подивилася на нього.
— Я нікуди не збираюся.
— Я знаю. Але мені треба було це сказати.
— Добре, — сказала Мирослава. — Я почула.
За вікном поля поступалися місцем приміським будинкам. Сніг майже зійшов, земля була темна, волога, жива. Така, з якої скоро мала пробитися трава.
Остап Данилович Левченко дивився у вікно.
Поруч сиділа його донька.
Вони їхали додому.
І для початку цього було досить.
