Зараз мали б пролунати крики, шум, гуркіт. Але під’їзд мовчав. Ця тиша лякала найдужче.
Минула хвилина. Може, дві. Вічність.
Двері знову відчинилися. На порозі з’явився Леонід із тим самим кам’яним обличчям. Він підійшов до Марини, зняв темно-сірий піджак і накинув їй на плечі. Тканина була теплою, щільною, рятівною.
Він не сказав ані слова. Просто розвернув її й повів до машини. Відчинив пасажирські дверцята, допоміг сісти, зачинив. Обійшов автомобіль, сів за кермо. І лише тоді, перш ніж завести двигун, подивився на неї й тихо промовив:
— Його звільнено. З цієї хвилини.
Марина кивнула. Сльози, які вона так відчайдушно стримувала, нарешті хлинули з очей. Звільнено. Це було справедливо. Це було хоч щось. Але це не могло стерти приниження, яке вона щойно пережила.
Леонід завів двигун. Але, перш ніж рушити, додав, дивлячись просто перед собою — туди, де у вікні все ще маячила бліда постать Аркадія:
— І це лише початок. Я повідомив йому, що наш спільний проєкт, куди він вклав усі свої гроші й частину моїх коштів за останні п’ять років, закривається. Документи підуть сьогодні до вечора. Для нього це особисте банкрутство. Він залишиться ні з чим.
Слова про банкрутство прозвучали в тиші салону глухо й остаточно. Марина дивилася на брата й не відразу розуміла сенс. Вона була вдячна, безмежно вдячна, але ця помста не приносила полегшення. Біль був надто глибокий.
Робота, гроші, проєкт — усе це здавалося дрібним порівняно з тим, як її щойно розтоптали. Машина плавно виїхала з двору, який ще кілька хвилин тому був сценою її публічного приниження.
Марина куталася в піджак Леоніда, вдихаючи знайомий запах. За вікном пропливали будинки, магазини, люди, які поспішали у своїх справах. Місто жило звичайним ранком. А її власне життя щойно розлетілося на уламки.
Леонід мовчав усю дорогу. Не питав, не втішав, не вимовляв порожніх слів. Просто вів машину, міцно стискаючи кермо. У цьому мовчанні було більше підтримки, ніж у будь-якій довгій промові. Він був поруч. Цього вистачало.
Його квартира зустріла їх прохолодою й бездоганним порядком. Великий холостяцький лофт із панорамними вікнами, звідки відкривався краєвид на місто. Усе стояло на своїх місцях, жодної випадкової речі. Цей стерильний порядок різко контрастував із хаосом усередині Марини.
— Іди в душ. У спальні в шафі знайдеш одяг. Спортивний костюм, светр — що підійде. Я зроблю чай, — сказав Леонід рівно.
Він не сюсюкав і не жалів. Він розв’язував проблему крок за кроком. Першим кроком було вкрити її, зігріти й дати прийти до тями.
Марина мовчки кивнула й пішла до ванної. Гаряча вода знову обпікала плечі, але тепер не приносила полегшення. Вона механічно намилювала шкіру, намагаючись змити не лише холод, а й липкий сором.
У голові звучали слова Елеонори: «Гнилу кров…» Що це означає? Звідки така ненависть? За що?
