— Гнилу кров навіть окропом не відмиєш.
Марина завмерла. Сенс сказаного не вкладався в голові. Гнила кров? Що вона верзе? Це вже не був докір, не була побутова шпилька. Це було щось страшне, позамежне.
Перш ніж Марина встигла відповісти, у дверях ванної з’явився Аркадій. Його обличчя було перекошене люттю — не гарячою, вибуховою, а крижаною, відстороненою, найстрашнішою. Він не дивився на дружину. Його погляд був прикутий до стіни в коридорі, де висіли їхні весільні фотографії у великій рамі.
Він підійшов, зірвав раму зі стіни. Скло з різким тріском розлетілося по підлозі. Потім він витяг з-під уламків головний весільний портрет — той самий, де вони були молоді, щасливі, певні, що попереду в них ціле життя, — і з остервенінням розірвав його навпіл. Потім ще раз. І ще.
Він рвав їхні усмішки, їхні обійми, їхню спільну пам’ять, перетворюючи її на жалюгідні клапті. Марина стояла в рушнику, заціпеніла, і дивилася на це безумство. Вона не могла вимовити ані слова. У горлі стояв тугий клубок. Цього не могло бути. Це був сон — безглуздий, моторошний, неможливий.
Коли останній знімок було знищено, Аркадій повернувся до неї. У його очах була порожнеча. Він різко схопив її за плече. Грубо, боляче. Пальці вп’ялися у мокру шкіру.
— Що ти робиш, Аркашо? — ледве чутно прошепотіла вона.
Він не відповів. Просто потяг її коридором — повз скло, повз обривки фотографій, до вхідних дверей. Елеонора стояла осторонь і спостерігала за тим, що відбувається, з виразом глибокого задоволення.
Аркадій розчахнув двері квартири, потім важкі двері під’їзду. Ранкове повітря вдарило холодом по голій шкірі. Марина затремтіла. Він виштовхав її назовні. Просто силою випхав із під’їзду у двір — в одному рушнику, на очах у всього будинку.
Вона спіткнулася об поріг і ледь утрималася на ногах на холодному асфальті. Двері за спиною грюкнули. Клацнув замок.
І вона залишилася стояти посеред двору. Боса. У банному рушнику, що ледь прикривав тіло. З мокрим волоссям, з якого на плечі стікали холодні краплі. Принижена. Розчавлена. Викинута з власного життя, як непотрібна річ.
Марина підвела очі. У вікні їхньої квартири на третьому поверсі стояли дві постаті: чоловік і його мати. Вони дивилися на неї нерухомо, наче на виставу, яка приносила їм задоволення.
Сором був нестерпний. Він палив зсередини. Їй здавалося, що всі вікна будинку спрямовані на неї, що за кожною фіранкою ховаються чужі очі. Хотілося провалитися крізь землю, зникнути, розчинитися в повітрі. Вона судомно стискала краї рушника, тремтячи чи то від холоду, чи то від шоку. Біля під’їзду лежав обривок фотографії — її власне усміхнене обличчя.
І саме тоді, в найстрашнішу мить її ганьби, вона почула знайоме низьке гарчання двигуна. У двір повільно в’їжджав чорний блискучий автомобіль. Машина її брата.
Серце впало кудись униз. Тільки не він. Тільки не Леонід. Він не повинен бачити її такою.
Машина зупинилася за кілька метрів. Відчинилися водійські дверцята. Леонід вийшов у своєму звичному строгому костюмі, бездоганно випрасуваному, темному, дорогому. Він зачинив дверцята, і його погляд упав на Марину.
Обличчя брата не змінилося. Ні подиву, ні жалю, ні спалаху люті. Воно стало кам’яним, абсолютно непроникним. Він спокійно оглянув усе: спершу її, тремтячу, в одному рушнику; потім порвані фотографії біля під’їзду; потім вікно третього поверху, де стояли Аркадій і Елеонора.
На мить їхні погляди зустрілися. Марина чекала чого завгодно: що він кинеться до неї, почне кричати, ставити запитання, обіймати. Але він не зробив нічого подібного.
Леонід мовчки, рівним упевненим кроком попрямував до під’їзду. Він пройшов повз неї так близько, що вона вловила запах його дорогого парфуму. Не глянув. Його мета була всередині.
Він натиснув кнопку домофона. За кілька секунд двері пискнули й відчинилися. Леонід увійшов.
Для Марини час зупинився. Вона стояла на місці, не в силі поворухнутися. Що там відбувається? Що він їм каже?
