Життя без прикрасМинуло пів року. Назар працював, оперував, приймав пацієнтів, жив звичайним життям, але та жовтнева історія міцно лишилася в ньому. Навесні, коли місто нарешті відтануло й тротуарами побігли струмки, у кабінет зазирнула Ярина.
— Назаре Андрійовичу, до вас відвідувачка. Не пацієнтка. Каже, ви зрозумієте.
Він спустився в хол і побачив Ладу. На ній була світла сукня, волосся вільно лежало на плечах. На руках вона тримала підрослу Мілу, яка жваво лепетала й тягнулася до блискучого ґудзика на маминій сумці.
— Докторе, — Лада усміхнулася так тепло, що просторий хол ніби став світлішим. — Рада вас бачити.
— Ладо. Якими долями?
— У Міли плановий огляд у педіатра. Я подумала, що маю зайти.
— Щоб знову дякувати?
— Щоб сказати: у нас усе добре. Олег бачиться з Мілою щотижня. Марина часто приходить, ми вже майже подруги. Нещодавно вони запропонували влітку поїхати разом до теплого моря. Смішно, правда? Велика дивна сім’я.
— Не смішно, — сказав Назар. — Добре.
Лада раптом посерйознішала.
— Я тоді не сказала вам усього. Карти показували не тільки Олега. Вони показували й вас.
Назар ледь усміхнувся.
— Мене?
— Самотню людину, яка зачинила серце після болю. Але поруч уже була дорога до іншої зустрічі. Жінка, яка ввійде несподівано, коли ви вирішите, що вам ніхто не потрібен.
— Я, як і раніше, не вірю у ворожіння.
— Знаю. Але ви вже одного разу не повірили — і все одно перевірили. Іноді цього достатньо.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.