Він подивився на Романа. Потім на мене. І побачив, як Роман дивиться на мене — втомлено, але з відданістю, що нічого не вимагає навзаєм.
Пізніше, коли я проводжала Романа до машини, я зламалася.
— Чому ти так добре до мене ставишся? — вирвалося крізь сльози. — Я складна. Недовірлива. Зламана.
Роман зупинився, взяв мене за плечі й подивився просто в очі.
— Ти не зламана, Міло. Ти та, що вижила. Найсильніша жінка, яку я знаю. І я люблю тебе. Не спадкоємицю. Не директорку. Я люблю жінку, яка ховається під ліжком, щоб розіграти чоловіка, бо в неї живе, грайливе серце. Я люблю жінку, яка грає сумні мелодії на роялі. Я люблю тебе.
Я завмерла.
Я ніколи не розповідала йому про ліжко.
— Звідки ти знаєш? — прошепотіла я.
Він ніяково усміхнувся.
— Ти розмовляєш уві сні. Щось про пил під ліжком і свекруху.
Я розсміялася крізь сльози.
По-справжньому.
Через два роки після тієї ночі Роман зробив мені пропозицію.
Без флешмобу. Без безглуздого діаманта.
Звичайний вівторок. Ми готували вечерю, у нього в руці була дерев’яна ложка.
— Виходь за мене, — сказав він. І відразу додав: — Я вже підписав шлюбний договір. Віра зберігає його. Там написано, що я йду з тим, із чим прийшов: з інструментами й своєю зовнішністю. Мені потрібна тільки ти.
Я шукала в його обличчі підступ. Розрахунок. Дрібний шрифт.
Нічого.
Лише любов.
— Так, — сказала я. — Але шпаківня залишається зі мною.
Життя вміє замикати кола саме тоді, коли здається, що ти давно їх покинула.
Від розлучення минуло п’ять років. Мені було тридцять п’ять. Ми з Романом були одружені й жили тим самим нудним щастям у найкращому сенсі слова: спокійним, міцним, справжнім.
У нас народилася донька, Аліса. Їй було два роки. У неї було вперте підборіддя мого батька й бурштинові очі Романа.
Одного дощового дня я виходила зі штаб-квартири Orion Group. Водій чекав із парасолькою, але я зупинилася.
Біля в’їзду на парковку жінка сперечалася з охороною. Вона виглядала старою — значно старшою за свої роки. Сіре тьмяне волосся, тонке залатане пальто, у руках відро для прибирання.
— Мені просто треба з нею поговорити! — кричала вона хрипким голосом.
Я впізнала цей голос.
У ньому більше не було колишньої владної різкості, але інтонація лишилася.
— Раїсо Павлівно? — вихопилося в мене.
Вона обернулася. Обличчя змарніле, глибокі зморшки біля рота. Побачивши мене в бездоганному костюмі, сильну, успішну, вона ніби зменшилася.
— Міла, — прохрипіла вона.
Я кивнула охоронцеві.
— Усе гаразд, Степане.
Я підійшла, але зберегла дистанцію.
— Що вам потрібно? Якщо ви прийшли прибирати, службовий вхід ззаду.
Це було жорстоко. Так.
Але ця жінка будувала план, як залишити мене без дому.
— Я не по роботі, — сказала вона, тремтячи. — Я прийшла просити.
Раїса Павлівна просила.
Іронія була майже нестерпною.
— Про що?
Вона ковтнула й опустила погляд на стоптані туфлі.
— Про хлопчика. Матвія.
— Хто такий Матвій?
— Син Данила, — тонко сказала вона. — Дитина Лєри. Йому п’ять років. Лєра пішла два роки тому. Познайомилася з далекобійником і кинула хлопчика на мене. Сказала, що не хоче тягаря.
Те, що Лєра покинула власного сина, мене не здивувало.
Але наступне стиснуло груди.
— Він хворий, — прошепотіла Раїса Павлівна. — У Матвія лейкемія. Страхування немає. Держава покриває лише частину. Потрібен спеціаліст, лікування, допомога…
