Він не надсилав квітів. Не надсилав прикрас. Наступного дня до мого офісу доставили посилку: рідкісну збірку нот — забуті твори жінок-композиторок дев’ятнадцятого століття.
На записці було написано:
«Для музики. Без умов».
Я провела пальцем по цих словах.
Без умов.
І вперше за довгий час подумала, що, можливо, зможу розстебнути бодай одну застібку своєї броні.
Йому знадобилося шість місяців, щоб умовити мене на справжню вечерю.
Шість місяців кави, розмов про архітектуру, інженерію та звичайні реальні речі. Шість місяців, протягом яких він знову й знову доводив: він не полює на моє прізвище.
Перші три місяці він навіть не знав, хто мій батько. Думав, що я просто топменеджерка.
А коли нарешті дізнався, що я Міла Орлова, спадкоємиця Orion Group, він не зрадів.
Він розсердився.
— Чудово, — простогнав він, уткнувшись лобом у столик кав’ярні. — Тепер мені доведеться перейматися, що всі вирішать, ніби я мисливець за грошима. Ти взагалі розумієш, як складно купити подарунок жінці, яка може купити маленьку країну?
— Мені не потрібні подарунки, — сказала я, уважно за ним спостерігаючи.
— Отримаєш шпаківню ручної роботи, — буркнув він. — Бо це єдине, що я можу зробити сам, і ти не зможеш просто купити таку саму.
І він справді зробив.
Шпаківня була кривувата, фарба лягла нерівно, але я поставила її на камінну полицю поруч із речами такої вартості, що на їхньому тлі вона раптом зробила їх неважливими.
Ця маленька шпаківня стала найціннішою річчю в кімнаті.
Справжнє випробування чекало, коли Роман запропонував познайомити мене зі своєю родиною.
Мені було страшно.
Я чекала ще одну Раїсу Павлівну. Чекала осуду, схованого за усмішками. Або лестощів із голодним підтекстом.
Але родина Романа жила в шумному хаотичному будинку на околиці. Його мати була колишньою вчителькою. Батько — автомеханіком. Вони перебивали одне одного, говорили всі разом, голосно сміялися й обіймалися так, ніби любов — найзвичайніша річ у світі.
— То ось яка ти, Міла, та сама, що грає на піаніно? — вигукнула Галина Іванівна, втягуючи мене в обійми, що пахли корицею й кондиціонером для білизни. — Романе, ти нарешті вибрав когось розумнішого за себе!
— Давно пора, — розсміявся хтось. — Ми вже почали хвилюватися.
Ніхто не запитав про гроші. Ніхто не згадав компанію батька.
Мене запитали, чи люблю я гостре. Так.
Чи дивлюся футбол. Ні, але можу навчитися.
Чи хочу побачити дитячі фотографії Романа голяка у ванні. Безумовно, так.
Це було нормально. Просто.
Це було те життя, яке Данило обіцяв, але ніколи не збирався дати.
І все ж привид Данила не відпускав. Я постійно чекала удару. Чекала, що Роман попросить кредит. Що його мати раптом заговорить про «ділову пропозицію».
Цього не сталося.
Ніколи.
Переломний момент настав через рік наших стосунків.
У батька стався легкий серцевий напад. Я була розбита. Металася лікарняним коридором, як загнаний звір, боячись втратити останню опору.
Я намагалася відштовхнути Романа.
— Їдь додому, — сказала я. — Ти не зобов’язаний тут сидіти. Ніч буде довга.
— Тихо, Міло, — м’яко відповів він.
Він посадив мене на стілець, накинув мені на плечі свій піджак, сходив до автомата й повернувся з жахливою кавою.
І просидів поруч дванадцять годин поспіль.
Не скаржився. Не втуплювався в телефон. Не вимагав уваги до себе.
Просто був поруч.
Коли батько опритомнів, дезорієнтований і буркотливий, Роман першим пожартував:
— Вікторе Сергійовичу, ви пішли на крайні заходи, аби тільки не грати з нами в гольф наступного тижня.
Батько слабо, але розсміявся…
