Вона подивилася на мене, і вперше я побачила справжні сльози. Не театральні, не маніпулятивні. Сльози бабусі, яка дивиться, як згасає дитина.
— Данило все ще у в’язниці, — вела далі вона. — Він нічого не може. Я прибираю будинки, але цього замало. Я знаю, ви нас ненавидите. Знаю, ми заслужили. Але Матвій не винен. Він просто дитина.
Я стояла під дощем і слухала, як краплі стукають по парасолі водія.
У голові спливла фраза з тієї ночі під ліжком: «Вона навіть не розуміє. Усе це — просто ширма».
У мені піднялася злість.
Чому я маю допомагати?
Ця дитина була живим доказом зради. Раною з ім’ям і обличчям.
А потім я подумала про Алісу. Про свою доньку, яка зараз спала вдома: здорова, тепла, в безпеці.
Я згадала маму, яка померла з розбитим серцем, але до кінця не зрадила доброти.
— Я не дам вам грошей, — сказала я прямо.
Раїса Павлівна здригнулася, ніби саме цього й чекала.
— Розумію.
— Я не дам вам грошей, — повторила я, — бо не довіряю вам. Але скажіть назву лікарні.
— Міська дитяча клінічна, — прошепотіла вона.
Я кивнула.
— Я говоритиму напряму з лікарнею. Якщо дитина справді там і якщо діагноз підтвердиться, я оплачу лікування анонімно. У Orion Group є благодійний фонд. Оформимо як пожертву.
Вона дивилася на мене, ніби не розуміла слів. Рот відкрився, але звуку не було.
Потім вона повільно опустилася на коліна просто на мокрий асфальт.
— Дякую! — ридала вона, хапаючись за край моїх штанів. — Дякую! Ви ангел! Пробачте мені. Пробачте за все.
Я відступила, звільняючи ногу.
Я не відчувала перемоги. Лише гіркий жаль.
— Встаньте, Раїсо Павлівно. Я не ангел. Я просто мати. І про Данила — ні слова. Я не хочу, щоб він знав.
Вона витерла ніс рукавом.
— Він питає про вас. Пише листи. Ви не відповідаєте.
— Я їх спалюю, — відповіла я й відвернулася. — Прощавайте, Раїсо Павлівно.
Я сіла в машину.
І всередині мене щось відпустило.
Це було не прощення. Щось інше. Упевненість, що я не дозволю їхній темряві отруїти мене.
Того вечора я обійняла Алісу трохи міцніше, ніж зазвичай.
Мені здавалося, цього достатньо.
Що коло замкнулося.
Але у Всесвіту лишалася ще одна карта. Гостра.
Через місяць після того, як я погодилася оплатити лікування Матвія, прийшло повідомлення зі служби виконання покарань: Данило запросив зустріч.
Зазвичай я викидала такі листи, навіть не розкриваючи. Але до цього була додана записка від руки. Тривожна, від неї по шкірі побігли мурашки:
«Про Матвія і про те, чому ти тоді не могла завагітніти. Ти повинна знати».
Кров застигла.
Під час шлюбу і задовго до нього ми не запобігали. Я хотіла дитину. Щомісяця плакала, коли тест знову був негативний. А Данило гладив мене по волоссю й казав:
— Усе станеться, коли прийде час.
Я поїхала до колонії…
