Сірі стіни. Запах промислового мийного засобу й відчаю.
Я сіла за плексигласом. Його привели.
Данило виглядав на двадцять років старшим. Рідке волосся, бліда шкіра, помітна кульгавість. Пиха зникла. Залишилася зігнута постать поразки.
Він узяв слухавку.
Я взяла свою.
— Міло, — хрипко сказав він. — Ти приголомшливо виглядаєш.
— Я щаслива, Даниле. Тим, ким ти ніколи не хотів мене бачити.
— Я знаю про Матвія. Мати сказала.
— Я допомогла дитині. Не тобі.
Він кивнув.
— Знаю. У мене мало часу. Вибачень недостатньо, але я мушу очистити совість. Пам’ятаєш, як ти хотіла дитину? Як боялася, що безплідна?
Я стиснула слухавку.
— Пам’ятаю.
— Ти не була безплідною, Міло. Мати змусила мене.
Повітря застрягло в грудях.
— Зробила що?
Він ковтнув.
— Вона товкла таблетки екстреної контрацепції й підмішувала тобі в смузі. Ті самі, які робила щонеділі. Іноді підміняла твої вітаміни пустушками.
Кімната попливла.
Підлога ніби поїхала з-під ніг.
— Навіщо? — прошепотіла я.
— Вона казала, якщо ти завагітнієш, розлучення буде складнішим. Дитина прив’язує на вісімнадцять років. Їй потрібен був чистий розрив після пентхауса. — Він замовк, а потім додав ще тихіше: — І вона казала, що не можна ризикувати дитиною з твоїми генами, змішаними з нашими. Хотіла, щоб спадкоємця народила Лєра.
Нудота накрила так сильно, що я ледь не знепритомніла.
Це була не просто жадібність.
Це було насильство.
Вони втрутилися в моє тіло, навіть не торкаючись. Труїли мене зсередини, щоб я не завагітніла, поки я ридала на плечі Данила через свою «нездатність» стати матір’ю.
Очі пекло.
Не від горя.
Від люті.
— І ти дозволив? — виплюнула я. — Ти дозволив їм робити це зі мною?
Данило заплакав.
— Я був слабкий. Боявся її. І був жадібний. Пробач, Міло. Але… хіба це не благословення? Уяви, якби в нас була дитина. Ти була б прив’язана до мене назавжди. А тепер ти вільна. У тебе інше життя.
Він мав рацію.
У найболючішому й найзбоченішому сенсі.
Якби в мене була дитина від нього, я б ніколи повністю не вирвалася. Усе життя ділила б батьківство зі злочинцем. Раїса Павлівна назавжди лишилася б у моїй долі. І моя донька Аліса ніколи б не народилася.
— Ти маєш рацію, — сказала я тремтячим голосом. — Це благословення. Бо в моїх дітях немає ані краплі твоєї гнилої крові.
Я встала.
— Міло, зачекай! — закричав він. — За два роки в мене УДЗ. Ти можеш сказати про мене щось добре? Раз ти допомогла Матвію.
Я подивилася на нього крізь скло.
Нахабство змусило мене розсміятися порожнім сміхом.
— Я допомогла Матвію, бо він невинна дитина. А ти дорослий чоловік, який дозволив труїти свою дружину. Я не скажу про тебе нічого доброго. Ба більше, запис цієї розмови піде до комісії з умовно-дострокового звільнення. Сподіваюся, ти згниєш тут.
Я кинула слухавку…
