Дружина залишила Віктора із сином, якого він десять років вважав паралізованим, але син зажадав негайно піти з дому

До гаража син дістався, ледве тримаючись на ногах. Я відімкнув двері, увімкнув світло й довів його до машини з обладнанням для перевезення візка. Кілька років тому вона обійшлася мені майже у два мільйони. Я хотів позбавити Максима зайвого болю й приниження в дорозі. Тут були підйомна платформа, кріплення для візка, зручне сидіння — усе для безпечної поїздки.

Посадивши сина на пасажирське місце, я обійшов автомобіль і сів за кермо. Натиснув кнопку запуску.

Нічого.

Під час другої спроби навіть стартер до пуття не спрацював.

Тільки не зараз. Я вибрався назовні й підняв капот. Моїх технічних знань вистачило, щоб швидко виключити розряджений акумулятор і звичайну поломку. У системі запалювання побували чужі руки: з’єднання роз’єднали, а однієї деталі, необхідної для запуску, взагалі не було.

Я випростався. Учора я сам їздив по продукти, і автомобіль був справний.

— Тату? — покликав Максим із салону.

— Її навмисно вивели з ладу.

На кілька секунд у гаражі стало тихо. Син заплющив очі.

— Мама знала: якщо ти щось зрозумієш, захочеш поїхати зі мною.

Від цих слів удар був сильніший, ніж від банківського сповіщення. Я закрив капот і озирнувся. Під цупким чохлом біля дальньої стіни стояв мій старий автомобіль. Я майже не їздив на ньому багато років. Після аварії Лариса постійно вмовляла продати його, але розлучитися з ним я так і не зміг: колись відновлював власними руками й беріг як пам’ять про інше життя.

Я зірвав чохол. Сірий кузов вкривав пил.

— Думаєш, заведеться? — запитав син.

— Зараз перевіримо.

Запасний ключ я багато років зберігав не в будинку, а в старій металевій шафці з інструментами. Лариса туди ніколи не заглядала. Знайшов його між коробками, відчинив машину й сів за кермо.

Одразу мотор не завівся. Я знову повернув ключ; двигун кашлянув. Після ще однієї спроби нарешті запрацював — низько й нерівно. Не пам’ятаю, коли раніше звук старого мотора приносив мені стільки радості.

Я підігнав машину ближче до тієї, де сидів Максим, і допоміг йому перебратися на переднє сидіння. Втома майже позбавила його можливості рухати ногами. Останні кроки ми радше зробили разом, ніж він пройшов сам. Пристебнувши сина, я сів за кермо й натиснув кнопку воріт. Стулка поповзла вгору.

— Тату, швидше.

— Бачу.

Довелося дочекатися, поки відкриється достатньо місця, й обережно виїхати, не зачепивши верхнього краю. Газу я додав уже на під’їзній доріжці, яка тепер теж здавалася чужою. Тут Максим різко глянув праворуч.

— Там машина.

На початку нашої тихої вулиці повз великий темний позашляховик. Він не повертав до жодного будинку й не був схожий на сусідську машину. Коли ми з’явилися, майже зупинився, потім знову рушив. Крізь темне лобове скло розгледіти водія не вдавалося.

— Ти раніше його помічав? — запитав я.

— Ні.

— Я теж.

Це могло виявитися збігом. Ще вранці я б напевно так і вирішив. Але за останні пів години збігів стало надто багато. Я повернув в інший бік; за кілька секунд позашляховик теж рушив. У мене сумнівів уже не лишилося, хоча ні водія, ні причин його появи я не знав.

Перегонів я влаштовувати не збирався. Проїхав знайомими вулицями через селище, виїхав на дорогу до міста, кілька разів змінив маршрут. Старій машині їзда давалася важко, на швидкості тремтіло кермо. Максим мовчав поруч, притиснувши потилицю до підголівника.

Через двадцять хвилин темний автомобіль зник позаду. Додому я все одно не поїхав. Не став телефонувати ні дружині, ні до банку. Нам потрібне було місце, де нас не почнуть шукати одразу, а мені — можливість нарешті вислухати сина до кінця.

Дорога тяглася довго, розмова майже не клеїлася. Максим часом заплющував очі, але не спав. Я бачив дрібне тремтіння в руках; ноги іноді зводило після незвичного зусилля.

Біля міської околиці я звернув з основної дороги. Там знайшовся маленький придорожній готель — із тих, де зупиняються на ніч і не цікавляться чужим життям. Машину залишив за будівлею, осторонь дороги. Біля стійки реєстрації розплатився готівкою, назвав прізвище з паспорта. Пояснювати, чому серед дня приїхав із молодим чоловіком, який майже не здатен іти, не став.