Дружина залишила Віктора із сином, якого він десять років вважав паралізованим, але син зажадав негайно піти з дому

Я подумав, що неправильно розчув.

— Що значить — не поїхала?

— Вона не за містом. І не з подругами. Вона тут, у місті.

Телефон повільно опустився разом із моєю рукою.

— Звідки ти це знаєш?

— Уночі чув, як вона розмовляла. Вона вважала, що я сплю.

Максим спробував випростатися. Ноги знову затремтіли, і він міцніше вчепився в моє плече.

— Нам треба зараз же піти, тату. Поки вона не дізналася, що я зробив.

— А що ти зробив?

— Встав.

Я дивився на нього мовчки. За лічені хвилини сталося більше, ніж я міг осягнути: син ішов, дружина збрехала мені про поїздку, а Максим боявся матері так, як я ніколи не бачив його наляканим. Я обережно повів його до вітальні.

— Давай спочатку сядемо. Ти зовсім виснажився. Після такого навантаження в тебе може бути шок. Поговоримо спокійно.

— Я розумію, про що кажу, — відрубав він, різко хитнувши головою.

Погляд сина ковзнув до вхідних дверей, ніби він очікував, що зараз у замку повернеться ключ.

— Вона все готує проти тебе.

— Хто — вона?

— Мама.

— Що готує?

— Учора ввечері розмовляла з людиною, яка веде її документи. Сьогодні зустрічається з юристами й ще з кимось із лікарів. Вони збирають папери, щоб довести, ніби ти вже не здатний ухвалювати рішення й керувати своїм майном.

Безглуздість цих слів почала дратувати мене.

— Максиме, не можна за чиїмось бажанням оголосити людину недієздатною. Це робиться зовсім не так.

— Знаю. Тому вона заздалегідь готує висновок. Напишуть, що ти все забуваєш, дратуєшся, що в тебе плутається свідомість. Хоча нічого такого з тобою немає. Вона говорила про обстеження. І про клініку: тебе нібито заради твоєї безпеки можна буде туди покласти на час розгляду справи.

Кілька секунд я не міг відповісти.

— Але навіщо їй це?

— Щоб розпоряджатися твоїми грошима й майном.

— Якесь божевілля.

— Ось чому я прошу тебе піти звідси.

Я все ще не приймав його слів. Лариса багато років була моєю дружиною. Після аварії я бачив її поряд із сином день у день: вона приносила ліки, стежила за процедурами, обговорювала його стан із лікарями. Власного життя в неї, здавалося, майже не залишилося. Знайомі вважали її матір’ю, яка пожертвувала собою заради хворої дитини. І ця дитина, тепер дорослий чоловік, стояла переді мною на тремтячих ногах і говорила, що вона має намір знищити мене.

— Тоді поясни мені хоча б це, — попросив я. — Як ти можеш ходити?

Максим заплющив очі.

— Розповім усе. Але не вдома.

— Чому ми не можемо поговорити тут?

— Якщо вона повернеться раніше, нам кінець.

Мені хотілося заперечити, посадити його на диван, викликати лікаря й зажадати від Лариси пояснень. Не ухвалювати рішень наосліп. За незрозумілих обставин я завжди спершу збирав факти, перевіряв почуте, і лише потім діяв.

Телефон завібрував. На екрані з’явилося банківське сповіщення. Під час першого читання зміст вислизнув від мене; я перечитав повільно. Доступ до одного з основних сімейних рахунків тимчасово обмежили: надійшов запит на зміну повноважень, і тепер було потрібне моє особисте підтвердження у відділенні.

Усередині похололо. Там лежала значна частина доступних заощаджень — на звичайні витрати, утримання будинку й лікування Максима.

— Що сталося? — запитав він.

Замість відповіді я простягнув телефон. Син прочитав сповіщення й подивився на мене.

— Я ж попереджав.

Забравши телефон, я побачив за нашими спинами темну пляму кави, що розповзалася підлогою. Біля неї — розбиту чашку. Переді мною стояв син, який, судячи з усього, що я знав, стояти не міг. Тепер я припускав: він каже правду. Можливо, не всю, можливо, у чомусь помиляється. Але досить правди, щоб чекати тут повернення дружини було небезпечно.

— Зіпрись на мене. Ідемо в гараж, — сказав я, ховаючи телефон у кишеню.

Він не став нічого уточнювати. Ми повільно рушили коридором, незграбно підлаштовуючись один до одного. Максим виявився важчим, ніж я розраховував: половину його ваги довелося взяти на себе, а після кількох хвилин ходьби ноги вже майже перестали йому коритися.