Пожежники зупинили полум’я доволі швидко, але перший поверх постраждав тяжко. Крізь розбиті вікна я бачила почорнілі стіни вітальні, де ще вранці стояли сімейні фотографії й улюблені іграшки Назара. Обвуглені рештки меблів були схожі на декорації чужого кошмару. Дивитися на них було боляче, але водночас я відчувала полегшення: будинок можна втратити, а сина я тримала за руку — живого й неушкодженого.
Слідчий Павло Савченко, чоловік середніх років з уважним утомленим обличчям, попросив мене проїхати до місцевого відділку. Назара я залишила в доброї сусідки, якій довіряла, і пообіцяла скоро повернутися. У кабінеті слідчого довелося ще раз відновити ранок до найменших подробиць. Савченко майже не перебивав, лише уточнював час і робив короткі записи.
Потім він запитав, що змінилося в поведінці Богдана. Я розповіла про пізні повернення, телефон, який чоловік більше не випускав із рук, і солодкувато-тютюновий запах його одягу. Згадала дзвінки з погрозами, повідомлення про п’ятнадцятимільйонний борг і розмову з Вірою. Нарешті пригадала й нещодавно оформлену розширену страховку на будинок. Богдан сам наполіг на ній, пославшись на вимоги банку, і тоді це не викликало в мене підозр.
Двері відчинилися, увійшов співробітник і повідомив, що Ларису Павлівну затримали. Вона зажадала адвоката і відмовилася відповідати на запитання. Богдана забрали просто з офісу; за словами співробітника, він кричав, що сталася жахлива помилка. Від цих новин мене затрясло сильніше, ніж біля палаючого будинку. До останнього десь глибоко жила надія, що чоловік не має стосунку до вчинку своєї матері. Тепер і вона зникла.
Приблизно за пів години нас зіштовхнули в коридорі. Богдан ішов між двома поліцейськими, на його зап’ястках були кайданки. Від звичної впевненості не залишилося нічого: краватка збилася, обличчя посіріло, погляд метався. Побачивши мене, він сіпнувся і попросив дозволити коротку розмову. Потім майже вигукнув, що здатен усе пояснити.
— Навіщо? — запитала я, ледве впізнаючи власний голос. — Навіщо ви намагалися вбити нас?
Богдан зблід і замотав головою. Він запевняв, що не хотів нашої смерті, що за його розрахунком удома нікого не мало бути. Поліцейські дозволили йому сказати ще кілька фраз. Чоловік ступив ближче, наскільки дозволяли кайданки, і повторив: після станції я з Назаром зазвичай їду по покупки, а Лариса Павлівна мала спершу переконатися, що ми поїхали. На останніх словах його голос зірвався…
