Він зупинився на секунду й подивився на неї. Красива, доглянута, зла й порожня. Якоїсь миті йому стало її майже шкода.
— Знаєш, Аліно, одного дня батька поруч не буде. Ні його грошей, ні впливу, ні людей, які вирішують за тебе проблеми. Що тоді? Кидай свою гидоту й почни жити нормально, поки не пізно.
Вона розсміялася.
— Поради від мерця? Кумедно. Те, що ти поки дихаєш, ще нічого не означає.
Данило більше не став із нею говорити. У нього залишався тільки один шлях — іти й офіційно здаватися тим, хто міг прийняти заяву. Він розумів: якщо й далі ховатиметься, Громов швидко його знайде, і тоді слова Аліни можуть справдитися.
Запис був не найсильнішим доказом, але все ж доказом. І цього разу Данилові пощастило: його вислухали. Справу передали далі, почалася перевірка вже не на місцевому рівні.
До суду Громова так і не довели. Історію постаралися приглушити, не роздмухувати й не перетворювати на гучний скандал. Але колишньої сили в нього більше не лишилося. Його відправили служити в далеке суворе місце, подалі від колишніх зв’язків. Сім’я поїхала разом із ним, включно з Аліною. Без батька вона, здається, взагалі не вміла жити.
Данило повернувся додому.
Світлана плакала так, ніби син народився заново. Микола обійняв його міцно й довго не відпускав. Вони дивилися на нього — живого, справжнього, такого, що стоїть посеред кімнати, — і все ще не могли повірити, що страшна порожня труна залишилася позаду.
Історія з підміною не зникла безслідно. Було розслідування, допитували людей зі шпиталю, перевіряли документи, з’ясовували, хто і що підписував. Формально винних знайшли. Але суворо карати їх не стали: надто ясно було, що без цього дивного й небезпечного плану Данила могли б просто не врятувати…
