З-під мийки долинув низький голос Павла Мироновича. Він попросив Лідію Степанівну не метушитися й дати доньці закінчити вечерю. Свекруха одразу підібгала губи й відступила: сперечатися з цим величезним незворушним чоловіком вона не наважувалася. У ньому відчувалася сила, яку неможливо здолати докорами про плінтуси, котлети чи неправильно обраний сир. Істерики через криво поставлене взуття розбивалися об його спокій, не залишаючи навіть сліду. Тому Лідія Степанівна гордо подалася в передпокій перевіряти черевики свого дорогоцінного сина.
На тумбі біля дверей лежав старий смартфон Павла Мироновича в потертому захисному чохлі. Кути були збиті, зате сам чохол виглядав так, ніби здатен пережити падіння, удар і навіть зустріч із невеликим метеоритом. Раптом екран спалахнув, а короткий сигнал сповіщення порушив тишу. Лідія Степанівна лише скосила очі — принаймні так вона потім могла б виправдатися. Цікавість незмінно випереджала її виховання, а коли йшлося про чужі гроші, зір ставав бездоганним.
На екрані з’явилося повідомлення великого банку: пенсію та персональну надбавку зараховано, сума поповнення — 157 400. Свекруха завмерла, не встигнувши зробити наступний вдих. Брошка-бабка затремтіла на її грудях, а цифри ніби пройшли просто крізь сітківку й спричинили в голові коротке замикання. Сто п’ятдесят сім тисяч чотириста щомісяця — цю думку Лідія Степанівна повторила подумки кілька разів. Перед нею відкрилася золота жила, яка в цю мить мовчки затягувала з’єднання під раковиною і навіть не підозрювала про призначену їй роль сімейного спонсора…
