Життя без прикрасЗ-під мийки долинув низький голос Павла Мироновича. Він попросив Лідію Степанівну не метушитися й дати доньці закінчити вечерю. Свекруха одразу підібгала губи й відступила: сперечатися з цим величезним незворушним чоловіком вона не наважувалася. У ньому відчувалася сила, яку неможливо здолати докорами про плінтуси, котлети чи неправильно обраний сир. Істерики через криво поставлене взуття розбивалися об його спокій, не залишаючи навіть сліду. Тому Лідія Степанівна гордо подалася в передпокій перевіряти черевики свого дорогоцінного сина.
На тумбі біля дверей лежав старий смартфон Павла Мироновича в потертому захисному чохлі. Кути були збиті, зате сам чохол виглядав так, ніби здатен пережити падіння, удар і навіть зустріч із невеликим метеоритом. Раптом екран спалахнув, а короткий сигнал сповіщення порушив тишу. Лідія Степанівна лише скосила очі — принаймні так вона потім могла б виправдатися. Цікавість незмінно випереджала її виховання, а коли йшлося про чужі гроші, зір ставав бездоганним.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.