Оксана, вийшовши з кухні, побачила свекруху, що нависла над тумбою, мов кам’яне ізвая́ння. Обличчя тієї потемніло від збудження, очі гарячково блищали. На сухе запитання про самопочуття Лідія Степанівна квапливо відповіла, що все чудово, натягла напівчобітки й схопила куртку, навіть не застебнувши блискавки на взутті. Вона згадала про нібито розпечену вдома праску й вискочила за двері з несподіваною для себе швидкістю, звелівши терміново передати Богданові, щоб той зателефонував матері.
Павло Миронович виліз із-під мийки, витер руки й запитав, чого це гостю наче скипидаром змастили. Оксана назвала те, що відбувається, загадкою природи й поставила чайник. Димок за вікном широко позіхнув і взявся вмиватися, показуючи, що пригода його більше не цікавить. Батько попросив звичайний бутерброд без її «дерев’яного» сиру, ґрунтовно поїв і ні про що більше не розпитував. Поруч із ним Оксана відчувала ту стійкість, якої їй завжди бракувало в шлюбі.
Богдан нагадував погано закріплену полицю: поки на ній нічого не лежало, вона здавалася надійною, але перша ж важка книжка могла обвалити всю конструкцію. Оксана все ще терпіла чоловіка, сподіваючись, що одного дня він подорослішає, перестане звинувачувати в усьому устрій світу й візьме на себе бодай частину відповідальності. Вона чекала цього не перший рік, хоча кожне нове зіткнення з реальністю закінчувалося черговою скаргою Богдана. Поки що надія залишалася єдиним помітним внеском чоловіка в сімейне майбутнє…
