Таня нахилилася до екрана.
— Спритно вони тебе підвели.
— Так. Дуже.
— Як тепер бути?
— Потрібна людина, яка вміє з цим розбиратися. Юрист.
Ірина Михайлівна приймала в районному центрі, на другому поверсі колишнього будинку побуту. По сусідству працювали перукарня й взуттєва майстерня. Юристці було близько шістдесяти; коротке сиве волосся, очі людини, яка за тридцять років вислухала надто багато розповідей про родинну довіру.
Вона хвилин десять читала мовчки. Марина сиділа навпроти й стежила, як перегортаються папери. Хотілося, щоб бодай тепер знайшовся простий вихід: ось акт, ось чужі фотографії, отже, досить комусь показати. Ірина Михайлівна зняла окуляри, і з її обличчя стало зрозуміло, що простої розмови не буде.
— Почнемо з вашого становища. Ви єдина власниця. Жити в цій будівлі не можна, продати чи закласти її як нормальне житло не вийде. При цьому ви письмово зобов’язалися оформити частки на родину. Шестимісячний строк уже спливає.
— Я розумію про будинок. Але що буде із зобов’язанням?
— Його можуть перевірити. Спитають, де частки дітей. І тоді пояснювати доведеться вам: чому цільові кошти витратили на непридатну будівлю.
— Але я нічого цього не знала!
— Саме це нам і доведеться підтвердити. Причому зволікати не можна.
Марині здавалося, що з кабінету зникає опора з-під ніг. Досі вона намагалася повернути дітям житло. Тепер з’ясувалося, що їй самій можуть висунути претензії через ту саму купівлю. Папір, підписаний із думкою про захист дітей, перетворювався на ще одну загрозу.
— Що ви пропонуєте?
— Оскаржувати угоду. Я б заявляла дві підстави.
Ірина Михайлівна взяла чистий аркуш. Пояснюючи, записувала головне й повертала написане до Марини. Перша підстава — істотна омана. Покупчині показували один будинок, а передали інший, офіційно непридатний для життя. Це стосувалося самого предмета купівлі, а не кольору стін чи потреби замінити шпалери.
— Ви розраховували придбати житло. Вам дісталася будівля під знесення. Друга підстава складніша: удаваність. Якщо продажем прикрили виведення сімейних коштів, доводитимемо і це.
— А що тоді буде з угодою?
— Якщо доведемо, що купівлею-продажем прикрили виведення коштів, домагатимемося визнання угоди недійсною від самого початку.
— Від самого початку — це як?
— Для сторін мають настати наслідки, ніби такої купівлі не було. Будинок повертається продавцеві. Гроші стягують на користь фонду, а ви знову отримуєте право ними розпорядитися. Вам повернуть можливість купити житло, а не видадуть готівку.
— На руки мені й не треба.
Юристка кивнула, але відразу попередила: наявних паперів може бути недостатньо. Акт підтверджував стан будівлі. Листування показувало надіслані фотографії. Однак Віктор міг заявити, що покупчиня будинок оглядала, договір прочитала, а про комісію він сам нічого не знав.
— Але ж в акті написано, що будинок непридатний.
— Там це вказано. Але суду треба показати свідомий обман, Марино. Суддя не може просто вирішити, що ви здаєтеся чеснішою. Знайдіть брехню, яка лишила запис.
Марина розповіла про обіцяний від’їзд до сина. Про те, як про це говорили Віктор і його сестра, зокрема при інших людях. І про зустріч на станції, коли йому вже належало бути за кордоном.
— Поки що це ваше свідчення, — сказала Ірина Михайлівна. — Потрібен документ: у такий-то день ця людина перебувала тут і вчинила якусь дію з майном. Дата, його ім’я. Тоді розповідь про від’їзд можна буде перевірити. А встановивши одну навмисну брехню, легше показати, як вона пов’язана з рештою.
— Я знайду такий папір.
— І ще доведеться сплатити судовий збір. Позов майновий, ціна — 833 тисячі. За нашим розрахунком виходить приблизно одинадцять тисяч шістсот.
На картці в Марини лишалося чотирнадцять тисяч двісті. Вона мовчки дивилася на бланк. Сума, яка для чужого кабінету була одним рядком, для неї означала майже всі решту коштів.
Наприкінці липня подали перший позов. За дев’ять днів надійшла ухвала: заяву залишено без руху. На пошті Марина читала Тані перелік недоліків. Не підтверджено направлення копії відповідачеві. Немає точного розрахунку ціни позову. Судовий збір внесено не повністю. Прохання про розстрочку відхилили, на виправлення дали десять днів.
— Значить, виправимо, — сказала Тетяна.
— Чим, Таню?
Залишок на картці на той час скоротився до двох тисяч шістсот. Марина намагалася зрозуміти судові формулювання, а думала про те, як довго ще може користуватися чужим диваном. Просити знову було важко. Не попросити означало лишитися з тим, від чого вона вже ледве зуміла піти.
Серпень видався душним. Із Сонею вони спали валетом, прокидалися близько п’ятої: у кімнаті світало, донька починала крутитися. Пізніше Марина не любила розповідати про ті тижні. У пам’яті лишалися втома, ніяковість перед Танею і постійний рахунок, який доводилося вести навіть тоді, коли рахувати було майже нічого.
Вона спробувала повернутися до роботи. Через інтернет знайшлося замовлення на відновлення старовинної нагрудної прикраси для фольклорного ансамблю з іншого міста. Надіслали чотири тисячі авансу. Уночі Марина сідала під лампою; удень Соня вимагала уваги, і зосередитися на тонкому шві не вдавалося.
На восьмий день замовниця написала, що фінансування припинили, колектив розформували. Замовлення скасовувалося, аванс просили повернути. Половину роботи було зроблено. Марина могла б сперечатися, утримати плату за витрачений час, але перерахувала все назад. Їй здавалося, що інакше вона втратить повагу до себе, а це було останнє, за що ще вдавалося триматися. Навіть розуміючи, як важко буде без цих чотирьох тисяч, вона не змогла вчинити інакше.
Грошей не лишилося. Тоді Марина зняла сережки, подаровані Павлом після народження Соні. Тонке золото, маленькі гранати. Усі ці роки вона майже не розлучалася з ними. Тепер сережки довелося віднести на перший поверх того самого будинку побуту, де нагорі приймала Ірина Михайлівна.
Приймальник зважив прикраси, перевірив пробу, назвав ціну.
— Замало, — сказала Марина.
— Це брухт. Камені тут нічого не додають. Золота півтора грама.
— Півтора грама п’ятсот вісімдесят п’ятої проби за вашим тарифом коштують більше.
— За яким це тарифом?
— У вас на стіні вказано. Можна помножити ціну на півтора.
Приймальник сказав, що для брухту передбачено інший тариф.
— Тоді покажіть, де його вказано, — відповіла Марина. — Розцінки на брухт теж мають бути вивішені.
Вона стояла в сукні, випраній до бляклості, з великим животом, і вперше за довгий час не збиралася поступатися лише тому, що людина за стійкою говорила впевненіше.
Чоловік кілька секунд дивився на неї, потім усміхнувся й додав дев’ятсот.
— Три тисячі двісті. Більше ніяк. Сам на цьому всього сотню зароблю.
Марина погодилася. На вулиці вона сіла на лаву з отриманими грошима. Повний судовий збір, одинадцять тисяч шістсот, і далі стояв перед очима. Навіть ці три тисячі двісті були меншими за нього на вісім тисяч чотириста. Від такого порівняння рішення не з’являлося; воно тільки показувало, як далеко звичайні судові витрати опинилися від її теперішніх можливостей.
І тоді згадалася Злата. «Приходь, коли сама зрозумієш, навіщо тобі це». На станції Марина не розуміла. Тепер розуміла: їй потрібно було знайти запис про чужу брехню й не лишитися зовсім самій, поки вона його шукає…
